Покласти межу (все рівно що) – переступити її. Тому підсумовуватиму рік пізніше. Тим паче, що в усіх тих передноворічних звіряннях-звітуваннях про минувшину (котра – триванням з рік; життєвих оглядах нашвидкуруч,  з коротким герменевтичним диханням), більше дидактики, аніж щирості, радості чи навіть кокетства. Дидактика – для читача, мовляв, ось як належить провадити своє життя (поглянь: і те, й се, й десяте на моєму рахунку звершень чи совісті; ні, таки про сумління не йдеться, про інше, тут працює антисумління, сила, що його вгамовує, творить поміхи для його надокучливих трансляцій, сила, що виправдовує/славословить, а не звинувачує/підбурює). Дидактика усіх тих підсумовувань – для читача, а що ж для себе? Для себе – там, здебільшого, про немарнотратність власного існування йдеться: мовляв, воно виправдане, щось таки значить, адже я стільки користі приніс(есла) (звідтіля – всі ті переліки примноженого, вчиненого «добра», з вавилонську вежу заввишки, і без відносно до власної душі, як предмету складної і тривалої роботи). По-старосвітському суворий побутовий утилітаризм і далі править бал, ми досі в його силовому полі, навіть новорічні свята цьому не завада, навспак. 

(Про біологізаторські ідеї тепер мислять як про різновид пошуку полегшення, хоча раніше було навспак – їх приймали як прояв особливої мужності. Мовляв, коли твоє існування звужується до меж тваринного тривання, і ти про це знаєш (приймаєш і навіть відстоюєш), то глибшої, інтенсивнішої мужності не розшукати. Тим, хто боронили ті ідеї спершу, й справді власна позиція видавалася надзвичайно відважним самостоянням, і лише згодом ми дізналися правду: більшого боягузтва годі знайти. Є такі прояви мужності, котрі насправді є нічим іншим, як надійним сховком, за котрим переховуються різного штибу невідважні, боягузи, легкодухі. Бути смертною твариною значно простіше, вільготніше, аніж вінцем божого творіння з несмертельною душею.) 

(Для Ніцше ідеали, поезія, істина зшиті, сфабриковані, зіштукарині, як одежа, котру носимо, чи речі, котрими користуємося, у них немає витоків. В «Генеалогії моралі» – отой знаний відтинок про подобу грандіозної майстерні з фабрикування ідеалів, чи у «Веселій науці», пасажі про поезію як виробки, homemade articles. А раз все штукарство, то чом би безвідповідально не повеселитись, чом би не повикаблучуватися, не перештукарити всіх: шити одежу визволення за лекалами гамівної сорочки. Його думка – в цьому.)  

Оті кампейнові світлини нагадали мені котрісь полотна ХІХ століття, на яких – хворі на туберкульоз вродливиці з блакитними, напівпрозорими тілами, демонструють особливу красу та витонченість такого different body, зломленого та позначеного печаттю страждання. У ньому заледве теплиться життя, у жилах  – кров, розріджена повітрям Вічності.

Але ця візуальна подобизна – облудна. Вони різняться так, як відрізняється піднесене та приземлене: своїми векторами руху. “Блакитні тіла” ХІХ століття – це позначення/вмістилища страждання, сенс котрого відкриється колись опісля, Наприкінці часів. Частково, правда, він відомий вже зараз. Одначе, поки що це непевне та фрагментарне знання. А ще ті blue bodies таки найкращі – з точки зору популярної теології – оболонки для безсмертних жіночих душ. Уражені, знесилені, крихкі, асексуальні, субтильні – якраз те, що щонайліпше пасуватиме для втілення вікторіанського образу жіночності. Блакитні – (затим) наближені до небес, навпіл небесні.

Інша річ – ці сучасні жіночі different blue bodies. Вони такі ж тендітні, некеровані, хворобливі та холодні. Тільки холоду та відстороненості тут значно більше. І холоднеча ця – наче з морозильної камери, продукується штучно та дозовано. Жодного відношення до справжнього страждання все це, звісно, не має. Оболонка з гламурної краси, в яку його намагались упакувати, спрацьовує як Юнгерівська уніформа, мета котрої – створити дистанцію по відношенню до болю, тілесної вразливості, страждання, силуючись у такий спосіб подолати страх перед ним. За умови, що тілесна оболонка залишилася неушкодженою. Шкіра повинна приховати всі розлади.

Біль, як незмінний знак недуги,  трансформується у життєствердну оповідку про нього. Так, наче розповідь сама по собі – болетамівний засіб. Це абсолютно певно щодо болю найнижчого рівня – душевного. Його справді у такий спосіб можна послабити, переклавши на слова. Душевний ж безмовний біль, для котрого геть не знаходиться слів – нестерпний. 

Про лікарську етику в щоденникових нотатках М. І. Пирогов мовить у різний спосіб: іронічно (розповідаючи про лекції у студентські роки; мовляв, розгляд Гіппократових настанов забирав багато дорогоцінного лекційного часу, котрий можна було б витрачати на вагоміші речі); з ваганнями (замолоду він був сповідником крайнього патерналізму, вважав, що згода пацієнта на лікування – річ зайва, оскільки той не має достатньо знань, аби брати участь у прийнятті будь-яких терапевтичних рішень; з часом патерналістичну категоричність заступила більш виважена, пом’якшена позиція: принаймні за пацієнтом визнавалося право відмовитися від лікування; втім, це визнання мало глиняні ніжки, Пирогов до кінця життя мав сумніви щодо права на поінформовану згоду); з гіркотою (згадуючи свої етико-деонтологічні прорахунки; до слова, М.І. був одним з перших лікарів, котрі оприлюднювали, публічно аналізували не лише власні діагностичні, прогностичні чи терапевтичні помилки (про це було написано достатньо), а й деонтологічні прорахунки; чомусь ніхто з дослідників не звернув на цей факт уваги, принаймні я на такі розвідки, з ґрунтовним розглядом питання, з ретельним штудіюванням усіх його текстів та згаданих там клінічних кейсів, не натрапляла). 

Дж. Агамбен – це філософування на руїнах, але як (достобіса) добре йому це вдається (і – провінціалізм духу, інфантилізм, з особливим флером). Він приналежний до постфілософської школи/традиції філософування. І в першу чергу – через відмову від традиційних форм філософської мови. А ще –  пристрасть, пристрасть мислителя. Нанизування смислових фрагментів (в його текстах щось від такого собі постбароко), утвердження власного «палеонтологічного» методу (що поєднується з елементами романтичного антиісторизму). 

***

Сучасні тексти про good life більшою мірою мовлять про оптимальне існування та перелицьовування, а не про розвиток. Ідея розвитку опиняється за дужками ситуацій нищівної цікавості чи дражливої турботи. Про пересічне кар’єрне зростання, «духовний розвиток» чи «саморозвиток по вихідним», що зростають з тіньової перспективи слабкого натуралізму, не йдеться, бо все перелічене – не що інше як спорадичний, фрагментований розвій, з обіцяною, примарною «можливістю стати кимось іншим», але – недовго (бо завжди на тебе чигає спокуса перелицювати себе, влити свою самість в інші форми). Субститути покути і Спасіння. 

Про вічне повернення давного порядку речей/про віроломне вдирання нового порядку речей (світова механіка смерті, дохристиянська чи постхристиянська – на біс, на біс): ні магічними слівцями, ні аскетичними управляннями (хоча, де насправді ті вправляння у славному місті Римі?) ту інтервенцію не спинити (gesùmmaria!)

Про те, як можна впиватися тлінністю (голосно сьорбаючи при цьому): “У великого коропа із зеленим і брунастим полиском повилазили з рота кишки” (чи) “Із випатраного живота ягняти, підвішеного на гак закривавленою головою донизу, стриміли гілки свіжого розмарину”.   

Про хіть і смерть, що міцно впилися в серця/тільця одна одній своїми щупальцями-шпичками (так, що зі сторони видається, що се – сіамські близнючки): “Ti voglio bene da morire”.

Про роботу тлінності, її перипетії та ексцеси: “Ані папороть, ні водорості не прикривали п’ятьох маленьких, від десяти до двадцяти сантиметрів, молодих сірих акулок з їхньою рашпильною лускою у білій труні пластикового ящика” (або ж) “Коли син торговки інжиром гострим загнутим рибальським ножем розрізав пузо несвіжого коропа, що добряче тхнув тліном, рот рибини розкрився, і з нього закапала жовчано-сіра рідина”/“Між коров’ячими головами – їхні довгі вії позлипалися від крові – на яскраво-рожевій вервиці висів зелений, фосфоресцентний Ісус із відбитими руками”.     

Про вічно голодну, ненаситну смерть, що ласує барвами (пурпурна, біла, червона, блакитна, зелена їй, вочевидь, найбільш до смаку) та живиться часом. Ти йдеш на базар, аби купити собі щось поїсти, а там – повсюдно – риб’ячими скляними очиськами, знахабніло дивиться вона на тебе, така ж голодна і спрагла (“смерть у рибі, смерть у фруктах, смерть в овочах”).

Про ремесло смерті та ультимативну правду її. Giorno per giorno. 

Про це – “Natura morta”.

(gesùmmaria!)

“Александрійськість” – нехіть до творчого нахабства (до світлого його лику), безсоромності, інтелектуальної самоти (бо нахабство теє може її зродити), відваги та самостояння; це коли ті, кому з руки творити щось нове (з нічого), зручно вмощуються в кріселках на маргінесах чужих текстів – і обирають роль інтерпретатора: водять перстом вказівним по текстах (стають перстом вказівним), коментують, розставляють/переставляють смислові сіті/акценти (як квіти на підвіконні/фігури на шахівниці), витлумачують (часом, непоштиво, агресивно), накидають автору якісь (небувалі, можливо, чи чудернацькі) наміри, латентні смисли, порівнюють, виснують, звісно – помиляються. Всі інтерпретатори – так чи так (не завжди дізнаємося достеменно в чому/як) – помиляються. (Все це з успіхом могло бути інакшим. Принаймні така конфігурація пересічних уявлень про інтерпретації.)

Слівце винайшов/прочув Чеслав Мілош, юнаком (впало те слово на нього з неба, здається, щось таке повідав, бо не пам’ятав звідки взялося). Для нього воно означало “занепад”, занепад, що втілювався у нескінченних коментарях (що опиняються the in-thing) до великих творінь минулого. Занепад, що свідчив про послаблення творчих імпульсів чи боягузтво. Мілош мовив про темний бік справи. Що ж на рахунок світлого, лицьового?

Мистецтво витлумачення, коментування: зайти далі від інших, бачити відмінне, робити неочікувані висновки, руйнувати щось назавжди усталене. Віднаходити непрожите (втрачене), неосмислене в давно кимось іншим створеному тексті, і – відшукати себе/свій голос – у цьому (непрожитому): чи це не милосердя (причому по відношенню до обидвох сторін)?

(Жаль за світом можна втратити. Будь-яке пізнання (якщо підходити до цього професійно), творення – це якась там втрата себе, відступ від своєцентричної позиції. На котромусь з етапів кожен автор чи дослідник може сказати, що втратив звичний страх смерті/жаль за світом, бо він щодня звільна призвичаюється до смерті своєю творчістю, котра дається –  самозабуттям. Щось подібне сказала нещодавно Тоні Моррісон, щось таке виголосив десятки років тому Дж. Агамбен, півстоліття до того – А. Кемпінский. Без їхніх слів знаю це, віддавна – знаю. Пізнаючи/творячи – навчаєшся бути душею, безтілесною, ходити світами, бувати – повсюдно, від одного краю/часу – за крок до іншого. А то й взагалі – не бути (вчишся).  

„a čim dođem ondje izgubim i želju za blizinom”

“та доки дійшов туди я загубив жаль / за довколишнім світом” (Дражен Катунарич, Psalam o odlasku))

((Reading is a showdown with death, an attempt to cheat it. By doing so, a man – that kind of flowing creature – protrudes beyond the boundaries of time. Through reading, one can cure his soul or become a ‘sophisticated fugitive’ (after Nietzsche) that briefly lets himself become someone else. While reading the late authors or about the past things, one becomes a resurrector (as Michelet said) who brings back to life the voices of those long gone. By reading, one becomes a savior (after Agamben) who shields his life from the mundane routine and fills the present with sense and depth. Through reading, one becomes (omni)scient. Is this not a man’s attempt to become godlike?))

Місто стоїть на руїнах, під містом – світ могильний. Не володіли такою силою, аби руїн позбутися до початку будівництва. Почали – на руїнах. І постало місто на залізних велетенських пустопорожніх колонах, підмурках. На котрих, десь-не-десь, – просвітчасті східці і віконниці, віконниці і  прозірчасті східці – десь там – поміж новим містом і давнім, похованим світом. Місто будували тисячоліттями. Підмурки (здоровенні металеві курячі ніжки з ажурними візерунками-східцями, що нагадують плетиво нервових сполучень) довелося постійно залатувати, лагодити, аби – встояло, місто надмогильне. (Візерунок міста Анни Ін/Інанни, богині без ясної, однозначної ідентичності, Королеви Неба, в романі Ольги Токарчук “Anna In w grobowcach świata” – впадає в око – чимось, попри відмінності, нагадує “Onecity” – урбаністичний утопічний проект Білла Інслі, добрий взірець так званої “паперової архітектури”, що від Піранезі точиться і вдає з себе архітектурний проект. Насправді ж є нічим іншим як маніфестацією такого-сякого експлозивного досвіду позабуденних подій/жагою такого досвіду у пустелі мирського.)

***

Сучасна людина – абстинент метафізичного. (Котрась єзуїтська жилка у неї ще зберігається, але направлена вона на інші речі – неостаточні, навіть якщо йдеться/заявляється про остаточні.) Її світ постав на румовищах давніх онтоетичних обріїв, позбутися котрих – не здужала (Просвітницький проект, в наївності своїй, це збування передбачав), і те її муляє, як камінець в черевику.

Сучасна людина – абстинент метафізичного. Не так вже багато охочих подумки ступати за онтичний край, тим паче спускатися нижче самих підмурків – аж до руйновищ смислів, аби впасти в ту землю похованих сенсів – зерниною, і прорости – райським (цілющим) яблуком, аби щось в життєсвіті залатувати, зшивати, виправляти, перекроювати – наново перетлумачуючи. Аби узвичаєне, ідеологічно пробуджені ілюзорні уявлення чи проста натуралістична наївність з її привабливою квазігарантованістю (твердженнями про добробут та вичерпними сьогосвітніми відповідями на питання unde malum) геть не перекрили духовний обрій, перетворивши життя на щось уніфіковано-нестерпне.

Якщо (достатньо далеко) відступитися від найближчого, сюжетно-емпіричного сенсу, про це – “Anna In w grobowcach świata”. Скоріш так: у цьому – жест Ольги Токарчук, у книзі втілений. Таке моє свавільне витлумачення. 

Є пристрасті плинні, є – сталі, здатні відтворюватися нескінченно. Нещодавно, працюючи над новим курсом (в котрому – про клінічне мислення), схопилася за думку, котра довго десь там, на задньому плані свідомості, роїлася, що чимала частина літератури (загалом, посібники з лікарської деонтології, етики etc), на котрій замислювався курс (замішувалося те нове тісто), була у мене здавна, куплена за моїх дитинно-підліткових часів. Щосуботи я випасалася (витрачаючи всі свої дитячі кишенькові гроші) у книжковому, де подібного медичного добра було чимало. Це стало більше аніж звичкою – ритуалом. А далі – насолода від читання, słodkie życie, клаптики його. Якщо у моїх подруг під подушкою лежав (гіпотетичний) томик любовної лірики, то у мене замість нього був (цілком конкретний) рецептурний довідник лікаря, наприклад. (Нині зранку там – під подушкою – лежали “Європейські перспективи етики охорони здоров’я”, вочевидь – відтоді мало що змінилося.)

Лікарська етика досить доладно синтезувала/всотала дві мої великі давні любові-пристрасті (між котрими тривалий час існувала напруга): одна – до історії медицини (медицини за перевагою, бо історію як таку – не люблю), інша – до філософії. Останню, загалом, тепер маю за прислужницю медичної етики. У моєму світі – це так.  

Чи не Беньямін був переконаним, що повний смисл багатьох теперішніх чи минулих подій може відкриватися не одразу, згодом, лише в певний момент своєї історії. Отеє дивовижне почування, коли пишеш текст і шукаєш цитати для нього з книжок, котрі сама собі купила дівчинкою, бо були до серця, а не з котроїсь там потреби, без будь-яких утилітарних випереджень. Пишеш і розумієш – коло замкнулося, котрийсь сенс віднайдений, часи (дитинний і дорослий) в особливий спосіб – новим розумінням – злучені.

(У такі хвилини починаєш вірити в те, що Яннарас назвав неповторною онтологічною ідентичністю, котра є підґрунтям поведінки, характеру. Вірити, що індивідуальна неповторність людей, всі їх унікальності – не випадкові, не є простою грою біологічних випадків чи приреченням соціальних, історичних доль/умов, а мають онтологічне вкорінення. Вірити, що людські обличчя, генетичне оснащення, думки, любов/любовні пригоди, творчі спроможності, наміри, сутнісні бажання – поза межами звичайної випадковості. Я є такою, бо мала стати такою, тільки такою – не інакшою. І так з тим, що люблю.)

Якщо й справді існує щось схоже на онтологічну ідентичність, то й існують вічні, непереборні (розумові) пристрасті-любові (не лише одноденні/плинні), котрі даються назавжди. І їх – не згасити. Нічим.

Починається все так – як в давніх оповідках. (Починається все так, як в давніх трактатах.) Ні, це й була давня оповідка, котру переказав Сервантес, сховавши факт її старожитності за спиною. Дехто на ймення Томас Родаха постраждав від нерозділеної пристрасті. Скоштувавши солодощі з приворотним зіллям, якими пригостила його знехтувана ним панянка, втратив на силі та розумі. Якщо тілесні сили з часом вдалося повернути якимись цілющими бальзамами (чи самі повернулися, про це не мовиться), глузд ж полишився незмінним – несправним. Ілюзія/фантазія про власну крихкість, вразливість відняла у нещасливця спромогу жити звичайним життям. І він зажив незвичайним. Оскільки мав себе за скляного (це й була його основна хвороблива фантазія), забороняв будь-кому наближатися до себе, людські обійми вважав згубними, доторки – фатальними.

Жив у полі, спав на сіновалі, дивовижно одягався, став справжнім одинцем. Безпечними для нього залишалися лишень розмови. (Балачки з першими зустрічними тримали його десь поруч зі світом людей, на його околицях.) Сам напрошувався, зазивав співрозмовників аби запитували у нього про будь-що, він (мовляв) – відповість. Резони, котрими закликав питальників, були наступними: бо ж якщо тіло не м’ясисте – скляне, душі у ньому більш вільготніше, аніж у звичайному, землистому. Вона стає спритнішою, прозріває правду в стократ глибше. Тваринна іпостась від нього відділилася, тваринні характеристики були втрачені, духовна міць, свобода зросла.

Так щодня повчав/розважав публіку, виголошуючи дошкульні присуди людським вчинкам, присуди-мішанки (приправлені деінде макаронічною латиною) з щоденної ортодоксії, святенницького красномовства, моральних інтроспекцій, гострослів’я та розмислів “людини з місяця” (людини, що спромоглася нагледіти в узвичаєному дивовижне, фантастичне). (Було у цьому більше навіженого кокетства з мудрощами, божевільної чарівливості, аніж нав’язливого моралізування.) Публіка залишалася враженою. Повсякдень відповідаючи на всі ті незлічимі quaestiones quodlibetales людей з натовпу, що сунув за ним хмаровинням повсюдно, Томас мимоволі опинився в хиткому статусі вуличного божевільного мудрія – того шоумена давніх часів. І ось його вже мають за найрозумнішу людину на світі, що вловила (як сказав би Джойс) “inside true inwardness of reality” шляхом “sextuple gloria of light actually retained”.

Загалом, пригод зазнав чимало. Зцілив його якийсь зайшлий чернець (яким чином – невідомо, чи не qua malum?). Примітним стало інше. Зцілення виявилося фатальним для його проповідницької слави. Він повернув собі своє колишнє, інертне, землисте тіло (те – з плоті-крові) і став знову покірливим, соціально боязким, бажання його стали таким ж – землистими. Проповідницька пристрасть – згасла, проникливість – стерлася, інтелектуальне збудження – вивітрилося, гнів на людство, його слабкості – зносився, вицвів, від щоденних рустикальних епіфаній – не лишилося ні сліду. Хоча й намагався переконати інших (себе), що все залишилося незмінним, що хоча й одужав, але здібності його – при ньому: ніхто не слухав. (Натовп – не часто, але таки трапляється – проявляє неабияку інстинктивну проникливість і згасле діонісійство, погамований шал прочуває відразу ж. Прочувши – байдужіє.)

Хвороба може виявитися оружжям душі, протестом (або ж, як писалося в одному минулостолітньому дослідженні, “вирішальним революційним потенціалом”), може стати натхненням. (Томас Родаха, одужавши, своє втратив.)

Стільки століть промине, аніж про це знову згадають. Хоча б той же Базальйо, Купер, Бінсвангер, Кангієм чи Лейнг. Вони б не стали, як то Карлейль, вклонятися здоров’ю (є у нього такий пасаж, де про поклони – чи не без метафор). Ні, таки не стали б.

(Карлейль: Здорова людина сповна гідний продукти природи. Добре мати здорове тіло, але здорова душа – ось те найголовніше, що людина повинна випросити в небес, ось що є найпрекраснішим, чим небо може ощасливити бідних смертних. Здорова душа зразу – без допомоги штучних філософських ліків, без завжди сумнівних символів віри – сама дізнається, що є благом, приймає його і твердо притримується; вона дізнається також що є злом, і добровільно відштовхує це від себе.

Бінсвангер, Кангієм, Лейнг (заразом, обурено): Naïve!)

Гламурний часопис – сад спокус (де листки швидко жовтіють і опадають, гортаєш часопис, вони й одразу опадають – листочки того саду, бо модні сезони, преціж, тут надзвичайно жваво змінюються, і їм завше тісно у звичайній циклічності природи).   

Дж. Агамбен (десь, якось) мовив про моду як про певний досвід часу, неповторної переривчастості, безнастанної гри випереджень & припізнень у ньому. Вона – вододіл, що ділить, перериває час навпіл – за принципом актуальності (і неактуальне назавжди залишається по ту сторону правди): по один бік – те, що вже вийшло з моди, по інший – те, що туди вже втрапило. Усі тонкощі несхожості цих двох станів/режимів є блискавично очевидними для знавців (та всіх більш-менш причетних): такі легко визначають що “в моді”, а що – ні (підтверджуючи у такий спосіб ще й власну їй відповідність). Ген неочевидним є момент переходу з одного стану в інший. Практично неможливо чітко ідентифікувати в часі пору народження всілякої моди (ту саму благовісну мить). Можливо, це трапляється в момент народження котроїсь незвиклої, новаторської форми-ідеї, що кардинально змінить надалі фасони одежі/стилів життя, – на часі замислу. Або ж на етапі малюнку чи створення в ательє прототипу/прообразу. Чи за часів показу на подіумі чи в часописі, коли новинки образу демонструються тим, хто повинен прийняти їх, зробивши частиною гардеробу. Kairos моди, її час – невловимий, вона випереджає себе саму – і тому постійно припізнюється. “Бути в моді” передбачає якійсь елемент вічної незбіжності з теперішнім, з тим, як воно є (з подальшими випередженням & запізненням). Мода не лише швидкий на руку Могильщик існуючого (бо невблаганно знищує щойно усталене), легкокрилий творець досі не баченого, а й легкодухий Воскреситель, що своїми цитуваннями елементів минувшини здатен оживляти давно померле, воскрешати глибоко забуте, припинати до купи (в одній одежині, наприклад), сплавляти віддалені у часі епохи. “Час моди” має й свою есхатологію – прагнення Вічної новизни і небувалої досі трансформації. (Можливо, і не так Агамбен все це переповідав. А чогось взагалі не мовив.)  

Якщо триматися цієї версії, то мода спроможна вчиняти те, на що здатен хіба що час месіанський (чи апокаліптичний), з усіма його дивними розломами, розмиттями і часовими розтяжками, як свідчила про нього християнська традиція. (Під месіанським часом тут розуміється не кінець часів, а оновлена, видозмінена, якісно інша, “жива”, насичена зв'язаність поміж кожною миттєвістю теперішнього та минулим й позачасовим (вічністю). Час, перед котрим не скоряємося, а котрим владаємо, бо оволоділи душею своєю, а тому – і часом своїм.) Досвід часу, котрий дарує мода, близький до месіанського, тільки от мета такого оволодіння (часом) у них – різна (конфігурація таж, тільки точиться все за межами sacrum).

“Час моди” – не що інше як профанація (у тому давньому значенні) часу месіанського; досвід месіанського часу (внутрішньо перетвореного звичайного, хронологічного часу), що став забавкою, обернувся на гру в остаточний поділ на “нове” та “старе” (“модне” і “немодне”), на забавляння Вічним оновленням та трансформаціями – і став модою – плинним втішанням тлінних сердець, секуляризованою пародією на “нове небо і нову Землю”.

Зіґмунт Бауман в текстах часто порівнював утопістів зі садівниками, часом – прирівнював (те й інше заняття): утопісти такі ж полонені ідеєю/пошуками ідеальної гармонії як садівники, а садівники – такі ж бранці тієї ідеї як утопісти. Садівників мав за найзавзятіших і найвміліших творців утопій. “Саме до образу ідеальної гармонії садівників, викладеного спочатку як задум у їхніх головах, “завжди причалюють сади”, що є прототипом способу, згідно з яким людство, згадуючи твердження Оскара Вайлда, зазвичай причалює в країну, яку називаємо «утопією»”. Й справді: сад – крихкий, замкнутий, керований світ, котрий витворений уявою, волею та зусиллями садівника. Він його умислив і здійснив, йому посміхнулося щастя повної реалізації, не кожен подібним зможе вихвалитися: з тієї солодкої бауманівської парочки – поки що лише садівник. А його метафоричному побратиму – утопісту – залишається гіркота предковічної поразки та оскомина завидків (до того ж садівника, хоча б), бо всі мрії про лад людського світу, що став цілком його, утопіста, гармонійним розумним витвором (де всі вражені частини були замінені, а помилки назавше усунуті), залишаються або всього лиш повністю непридатними (ні до чого), жалюгідними  мареннями, або ж мареннями катастрофічними, що занапащають. Бачте, експериментувати з людським поставом щодо світу/ладу – це не те ж, що розважаться з рослинним: мовчазним та улігшим. (Промовчав про все теє Бауман. Не про те йому йшлося. Залишимо його у спокої. Забудьмо зараз про нього.)

Бог теж колись (до Гріхопадіння) був достобіса добрим садівником у своєму Саду Едемському. І був там лад, і був його задум здійсненим (і можна було ним похвалятися) допоки люди були з рослинними, покірливими серцями, з серцями – соковитими, пурпуровими яблуками, не червивими, не надкушеними, з думками – нерухомими звірятами (і все це так вдало вписувалося в едемський ландшафт).

В якісь єретичні миттєвості віроломно впинається мені в серце думка-шпичка, що після едемського переступу тих славнозвісних двох (А.+Є.) сталася ще одна метаморфоза: перелицювався (чи замаскувався) отой Мудрий Бог-Садівник на/під Утопіста, котрий і досі сподівається на неможливе, попри всі оскомини Своїх предвічних поразок, що з людським родом пов’язані, попри всі гуманітарні тисячолітні катастрофи. Він вперто не виходить з гри.

[Quid est теє malum?]

Прогнози щодо грандіозних змін у повсякденній лікарській практиці, на котрі слід чекати в недалекому майбутньому, з’являються далеко не вперше. На початку минулого століття, у 60-ті роки, згодом – у 70-ті не раз мовилося про майбутній занепад самого фаху. Мовляв, він втратить свою первинну, базову функцію: лікар стане непотрібним, від сили – виступатиме як посередник. Вся робота ляже на плечі/плати розумних діагностико-терапевтичних машин. Замість терапевта – робот, замість лікарні – щось на кшталт заводу-клініки, де – у конвеєрний спосіб – повертатимуть втрачене здоров’я розумні машини. Тепер футурологи знову взялися проговорювати такий сценарій, до того ж – як щойно створений (користуючись, вочевидь, короткою культурною пам’яттю споживачів інформації, або ж самі виявилися враженими культурною амнезією). Правда ж у тому, що жоден з прогнозів – ні консервативний (нічого кардинально не зміниться, лишень технічно присмачиться), ні радикальний (зміниться буквально все) – не справдиться. Реальність знову поставить підніжку усім провидцям. Буде якось по-іншому, не так як мовилося у цих новоспечених субститутах утопії, котрі насправді – recycled.

Завжди вважала, що всі справжні присуди (як естетичні, так і моральні) – ті, що виголошуються після смерті, живими на адресу тих, хто пішов. І не тільки. Може статися, що кожен на своєму індивідуальному Страшному суді сам собі за суддю (при мовчазній присутності сил вищих), і зважує на шальках вищих присудів не лише обраний життєвий проект, власні моральні рішення, а й створену/вистраждану картину світу чи свої естетичні смаки. Звести Остаточний суд лише до вироків моральних – це звузити, сплескати, зробити одновимірними Бога, людину та її світ. Окремим пунктом, мабуть,  на цій метафізичній судовій тяжбі є відсоток тих банальних жестів, заяложених слів та рутинних шляхів, котрі дозволив собі підсудний (звісна річ, всі ми різнимося рівнем банальності, котру собі дозволили, а не її відсутністю). 

До всіх відомих мені її означень я б долучила одну коротеньку фразу: банальність – це не спокута легкість творення та існування.

Ж. Батай (хто б там що не казав) мав людину за істоту навдивовижу сором’язливу. У переліку речей, за котрі та відчуває гострий сором, на чільному місці – її природні витоки. (Осорома, як знаємо, часто породжує забування чи засліплення.) Людина наполегливо намагається оминути/витіснити тему свого природнього народження. І теє витіснення триває впродовж всього періоду існування людства. Їй більше до смаку різноманітні генеалогії, що гарантують божественне походження. Люди “не тільки не можуть, але й не бажають нічого знати про своє справжнє тваринне минуле: як на рівні загальної історії, так і на рівні кожного індивідуального життя культура повсюдно накладає заборону на знання про грубу істину народження людини”. Як за межами колективної пам’яті часто опиняється питання генеалогії, звідки взявся людський рід, так за межами індивідуальної пам’яті – позбавлене стерильності народження з тіла жінки. (А ще, той сором – ключ до розуміння природи людини та сенсу історії, як гадав.)

У тій повселюдній натальній сором’язливості зненацька щось зламалося, наш автор цього не спромігся помітити (не через несвідоме обминання/засліплення, просто життєвий час його дійшов до краю якраз при порозі цього зламу).  Риса, котру мав за постійну та незмінну ознаку в людському становищі, котрогось дня самовідмінилася, втратила свою чинність. Все пішло (котрогось століття) сторчголов, одягнулося навиворіт (звісно ж – в другому окрайку ХХ ст.). “Груба істина народження людини”, її усвідомлення раптом стали важливим інструментом терапевтичного оснащення, частиною праці над конструюванням оновлених ідентичностей. Якоїсь  днини вона почала слугувати зціленню, стійкій трансформації чи підживлювати духовний нарцисизм. Достатньо хоча б пригадати психоделічні дослідження С. Грофа, сумнівні практики Л. Р. Хаббарда, парадоксальні висновки (щодо генеративності) Ф. Шуона чи Ю. Крістєвої.

(Раптовість деяких змін й справді вражає.)

З прийшлим Різдвом!

Святий Франциск (як не дивно), зі своєю зневагою до володіння та культом бідності, з’явився акурат напередодні зародження ідеї суспільства споживання. Якщо хтось думає, що ідея ця – утвір нещодавній, дуже помиляється. Зламний час – Християнське Відродження (ХІІ–ХІІІ ст.), після котрого почалася та поступово наростаюча (спочатку латентна, а потім і явна) споживацька мобілізація, “глибока мутація в екології людського роду” (Ж. Бодріяр), вибух котрої маємо нагоду спостерігати зараз. Перші ж ластівки були пущені у небо італійським Ренесансом, з його культом античних предметів та пристрасним колекціонуванням різноманітних дрібниць (з вишньої точки зору). Ренесанс – це світанок “часу речей”. 

Отже, можемо вважати святого Франциска за супро(ти)вісника нашого речелюбного часу.