Деколонізація ‒ це не лише переосмислення минулого, а й майбутнього, майбутньої сучасності, як йменують цю точку огляду пришлості філософи та футурологи. Візерунки майбуття, візії прийдешнього, усі можливі та неможливі їх варіювання; те, що вважається можливим/бажаним чи неможливим/небажаним до реалізації; те, що бачиться неоминальним; дозоване утопічне мислення, без якого не здатне належним чином функціонувати жодне здорове суспільство, якщо тільки кількісні показники міри утопічності не виходять за межі норми, його зміст; моновокальні та багатоголосі, мрійливі чи жаскі образи прийдешнього ‒ все перелічене теж вимагатиме нових верифікацій, підтверджень, спростувань, відкидання, реставрації, репарації, змін диспозицій внутрішніх структурних елементів чи кардинальних переосмислень. Практики надії також слід піддати деколонізації, як і практики функціонування відчаю, зрештою.

 

Прагнеш вичавити зі себе якісь емоції (негативні, позитивні), але ті не вичавлюються, наче русло цього плину, тієї ріки ‒ висхло. Підозрюю, що заховані вони за уявними дванадцятьма замками, у гіпотетичній скрині, що на примарному дереві на фікційному острові безлюдному, у котрій – апокрифічний заєць, а у ньому – неіснуюче яйце з ефемерною голкою, в ілюзорному вушку її, на денці його (себто, у вигаданій пустці) – мої live-емоції (негативні, позитивні). Вочевидь, сама ж їх туди заховала, щоб була змога хоч якось працювати, зосереджуватися за існуючих умов, аби шлях до справдешнього відчаю виявився більш звивистим та довгим. Закономірна реакція почуттєвого знечулення, зрештою, гра зі своєю душею у піжмурки (чи душі зі мною).