пʼятниця, 7 грудня 2018 р.



Бути сучасним, як знаємо, це знаходитися в унікальних стосунках зі своїм часом. Перебувати водночас у двох регістрах: бути залученим у справи сьогодення, співпадати з епохою і, заразом, тримати по відношенню до неї дистанцію. Остання потрібна для того, щоб краще, уважніше розгледіти свої часи. Прониклива людина, за означенням Дж. Агамбена (в оригіналі – un uomo intelligente, у контексті – людина сучасна, сучасник), попри те, що “усвідомлює свою невідворотну <…> приналежність, усвідомлює нездатність здійснити втечу зі свого часу”,  завжди і всюди не співпадає з ним повністю. Просвіт у вигляді слабкого анахронізму (discronia), частковий незбіг з епохою – ось що вкрай необхідно для існування в режимі сучасності. Цим химеризм-парадоксальність відношень не вичерпується. Сучасник – “той, хто пильно вдивляється у свій час, щоб побачити у ньому не світло, а пітьму, <…> той, хто вміє бачити цю пітьму, хто здатен писати, обмокуючи перо у морок теперішнього, <…> той, хто безпосереднім поглядом сприймає сяяння пітьми, що випромінює його час” . Бути сучасним – не дозволяти світлу часу засліпити себе, проявити здатність вловлювати внутрішню темному власних часів. Світло – те, що сприймаємо з легкістю, пітьма – те, що вимагає особливих зусиль, непересічної душевної/умоглядної оптики для нейтралізації світла.  
Що має на увазі Агамбен, коли говорить про пітьму власного/нашого/будь-якого часу? Перше, що спадає на думку – лаштунки, зворотній бік, невидима машинерія подій. Остаточність, котра не стільки серед проявленого, скільки серед прихованого. Спідка світу, виворіт речей. Упіймати міф епохи – розгледіти все з різних сторін: лицьової  та виворітної. Остання – важливіша, хоча й менш приваблива (з естетичної чи етичної точки зору). Дає змогу виявити непомітні для повсякденного погляду ходи та мотивації. З часів становлення психоаналізу спіднє наділене більшою онтологічною вагомістю аніж проявлене, лицьове (не вище – сакральне, чи нижче – профанне/інфернальне, а саме спіднє). “Суспільство спектаклю” лаштунки цікавлять більше аніж сцена, попри все.
Наступне (більш традиційне та naïve) тлумачення: пітьма як територія зла, місцезнаходження всього деструктивного, агресивного, ірраціонального. Сприймати пітьму епохи – це налаштувати свій погляд не неприглядні сторони існування. Відтак, бути сучасним – у першу чергу, постійно зміщуючи увагу, ретельно виокремлювати факти, виривати з життєвого контексту, вміло маніпулюючи ними (у хорошому розумінні, по-суті, оперуючи). Щось на кшталт такого собі тимчасового перетворення на невротика, котрий майстерно виокремлює знаки небезпеки, ігноруючи обнадійливі сигнали підтримки.








субота, 10 листопада 2018 р.



Завжди вагаюся щодо початку. 
Зазвичай початки викликають страх, чи навіть містичний жах у тих, хто їх створює. Відомо, що зачини мають бути гострими, з них розпочинається будь-яка подорож уяви-думки, добрі початки припинають читача до чтива. Якщо мати читача за колекційного метелика, то шпильки, котрі розпинають того на одній з колекційних вітрин, і є тим зачином, добрим зачином, себто – ефективним. Голки-шпильки були гострими, агресивний творець діяв впевнено, і ось читаючий вже й попався, тепер він – заручень тексту, знерухомлений, куди ж дінеться. Чотири крихітних голки влучних слів – на чотири сторони світу, та по два крильця – на дві реальності, плюс – розп’яття уваги поміж двома світами (вигаданим, безсмертним і смертним, фактичним) – читання нашого втомленого світом метелика – читача. Спроба домовитися зі смертю, на час заперечуючи власну незворотну проминальність шляхом віртуального перевтілення, практично – віртуального помирання-воскресіння. Береш в руки книгу – і ти вже не жилець (для) цього світу, тимчасовий покійник, плеонастичний оксюморон, зсохлий гербарний метелик, прикутий шпильками образної словесності до вітрини фактичної вигадки/невигадки, принаймні доти, доки читаєш. За умови, що шпильки-голки виявилися гострими, сиріч – ефективними. 
Тому й вагаюся безконечно щодо початку: з чого розпочну черговий текст. 

неділя, 1 квітня 2018 р.



одноокий самотній циклоп собор
(нічого особливого ніжність самоти – елегійна псевдоготика)
сидить серед площі з позаминулого покійного століття
висмоктує з неї час виставляє на кпини простір
(поруч з ним кожен наче те зелене яблучко чи пуголовок – дитя незріле) 
дивиться єдиним розцвіченим хижим 
оком старого мисливця на світ
дивиться тне зі світу власну витинанку 
василіскову 
кістляве тіло ножиці ножички
барвисте око бритвочки сцизорики
страждальці гріються душами
в його холодному череві
справляють щоденні бенкети осмути і надії
випасають лиликів смутку
заржавілі механічні бажання 
напівпритомні дитячі серця
худющі свої добродійства
тримаючи тих на припоні
як домашніх собачок
аби не згубилися
трофеї піратські
тне крає гостроверхою чуприною небо
цей володар однієї з найбільш 
гострих свідомостей сучасності
бо хто ж серед сучасників сягає таких вишніх матерій
голівонькою?
світ йому сто літ як обрид
тому зволилося одноокому зробити з нього власну 
витинанку відділити лівих від правих
відітнути добро від зла
sic від non
цвітастий гомін щастя від
первоцвіту біди
світло від пітьми
аби чорним по чорному
і синім по синьому
грубими мазками 
як за часів його молодечих
коли однооким піратом був – ловцем душ
а світ видавався простим як крицевий равлик 
чи кухоль пива з рустикальним хлібом

(«ті камені стали хлібом моєї уяви»)
стою вдивляюся в його пильне піратське око
і зачинаю тяти свою

терпить Бог лукавих
та не довіку


 (29 січня 2018 р.)

понеділок, 1 січня 2018 р.




Меланхолія святого Патрика/Меланхолія святого (псевдо)Патрика 



"і як же мені приземлитися
як врятуватися
ego, Patricius, peccator rusticissimus
et minimus omnium fidelium
et contemptibilissimus apud plurimos
і душа моя в небесному озері 
числиться потопельником
як же мені приземлитися
як припнутися серцем до цієї 
юдолі як заново навчитися ступати нею
де взяти ковзани сили тяжіння
для розважливих кроків земних
як упасти додолу камінням осіннім яблуком
покотитися загубленою горошиною
покотитися надщербленою намистиною
торкнутися денця світу
станцювати на денці світу
скоштувати його пилюку
скуштувати його неправду
і мати це за життєву мудрість
мовлю собі щодня
мовлю собі ти глиняний свищику
котрого Бог зліпив з глини 
і подув
кажу собі прах до праху
глина до глини Патрику
кажу собі чого квилиш
стань розважливим
врятуй себе видобудь душу свою 
з тієї небесної трясовини
позбудься викинь те 
мереживо небесної туги що 
носиш у потаємній кишені
серця і не пряди його більше мовчанкою
і самотністю послухай-но серденько
заведи курей
приземлися"
((але всі ті вмовляння
наче втомлений голем
на тонесеньких глиняних
ніжках що у трясці нервовій
витанцює тарантелу 
жалюгідні жалю гідні бо))
"ego, Patricius, peccator rusticissimus
одначе душа моя у Небесному озері 
одвіку – за потопельника".

1 січня 2018