IN VIVO, IN VITRO, AD HOMINEM, AD NOTAM, АБО МОЇ ЄРЕТИЧНІ ПРОСТОРІКУВАННЯ ПЕРЕД СНОМ

Надзвичайно дратує дивна риторика представників католицької Церкви щодо запліднення in vitro. (Див., наприклад http://bit.ly/b3gxnV або  http://bit.ly/bbQpKV)

Зачаття в пробірці вимагає, аби були зачаті і знищені “зайві/додаткові” ембріони, тому Церква ніколи не погодиться з цією процедурою. То нехай краще не народжується дитина, зачата таким способом, нехай краще не буде нічого, аніж щось, бо це щось вимагає втрат і т.д.

Якби Бог рухався таким же риторичним шляхом, як сучасні богослови, то не створив би ані ні світу, ані ні людей. Панувало б Ніщо. Не міг Він не передбачити, що у світі, який вигадав та викроїв-витворив, страждання, жертва, біль, смерть стануть такими важливими компонентами. Попри те, Бог все ж зважився. Вочевидь, Він дуже сміливий.

Що не скажеш про деяких нинішніх богословів та князів церковних. Як вони бояться забруднити своє кришталево-чисте сумління! Як уміло, по-пілатівськи вмивають ручки в непевних ситуаціях: ми осторонь, ми непричетні. Як надійно захищають себе, відгородившись щитами, що сплетені з гарних промов та уламків старих ідей. Напевно доволі затишно в таких місцинках.

Але що може знати чернець-богослов про страждання жінки, якій не було дароване дитятко?! То чи має він хоч найменше моральне право мовити про це та ще й публічно? Чому не думає про наслідки своїх власних доктринальних положень-вироків? Й чом постійно забуває про те, що він достеменно не знає на чию сторону в цій суперечці пристав би Христос?

Прирівнюють запліднення іn vitro і євгеніку: metoda in vitro to “młodsza siostra eugeniki”.  Ймовірно, аби залякати лаїків цим страхітливо-магічним словом. Часом долучають ще інше, не менш моторошне, як на наше обивательське вухо: селекція. Ось тут нам, наївним простакам, має нарешті урватися терпець. Після таких закидів, за сценарієм високочолих всезнайок, ми повинні в праведному гніві назавше затаврувати те кляте демонічне in vitro.

Ох! Треба бути в дивний спосіб засліпленим, аби не бачити двох речей. По-перше, все, що оточує нас – це безпробудна селекція (а одна з її форм – репродуктивна селекція – найжорсткіша!).  Весь світ, увесь людський життєвий світ кшталтується на цьому. По-друге, репродуктивна євгеніка (в латентній і пасивній своїй формі) існує віддавна і буде існувати, щоб там хто не стверджував (але це вже окрема тема).  

То ж з якого дива народження дитяти і все, що з цим пов’язане, раптом почне функціонувати за якимось іншими законами?! Хотілося, аби все було не так. Але одного бажання, на жаль, не досить. Закони світу цього, попри всі наші “хочухочухочу”, все одно ще довго і повсюдно пануватимуть над нами.

Повірте, я не належу до тих, хто вірить в існування золотих віків чи бездоганного минулого. Втім, не можу позбутися думки, що за часів ранньохристиянських богословські розмисли були якогось іншого штибу. Це було дуже тверезе, гостре, навіть болюче знання про світ, людину та її Бога. Те знання обпікало, було пристрасним, відчайдушним, глибоким і ризикованим. Сучасна ж богословська думка часто-густо обплетена ідеологічними солодощами Бажаного. Вона поступово перетворюється на щось гламурне, поверхневе, блискотливе, боягузливе, одноманітне… Не вся, звісно. Ой, далеко не вся! І все ж…

Я тривалий час вважала, що богослов’я і мудрість – це майже синоніми. Вочевидь, декотрі сучасні теологи просто змушують мене відмовитися від такого ототожнення.

“НЕ БУДЬ ЦИНІЧНИМ У ЛЮБОВІ, БО ВОНА ЄДИНА ВІЧНА ЯК ТРАВА”

Декілька років тому, підчас відвідин однієї з книжкових крамниць Львова, мені впала в око листівка, на якій дуже дрібним шрифтом було надруковано наступне: “Цей текст датують 1692 роком. Знайдено його було серед інших документів в одній старій церкві Балтимора. Автор невідомий”. Далі йшов перелік так би мовити напучувань як стати щасливим. Або ні, краще так: як намагатися стати щасливим. Мені зразу сподобалась тональність цих настанов. З часом я переконалася в їх правдивості. Відтоді листівка ця подорожує з одного мого щоденника до іншого, аби бути завжди під рукою, коли в цьому виникає потреба…

І досі чомусь здається мені, що переповідати ці приписи  слід тихо, майже пошепки.

Коли будете читати, уявіть, що слова ці ви чуєте з вуст людини, яка вам по-справжньому дорога (не важливо де вона зараз, і чи ще жива). Згадайте її обличчя, гляньте у вічі. Уявіть, що вона посміхається. Пригадайте як звучить її голос, як звучав би її голос про розмові пошепки. Слухайте уважно.

“Крокуй спокійно серед гамору та поспіху – пам’ятай, який мир може бути у тиші. Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми.

Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, – бо й у цьому є якийсь сенс.

Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе.

Радій як зі своїх успіхів, так і з планів.

Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі.

Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман.

Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства.

Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава.

Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стали для тебе щитом.

Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність.

Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам’ятай: ти дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні – повір, що світ цей є таким, яким повинен бути.

Отож, будь у мирі з Богом, щоб ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій душі.

З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий.

Будь уважним і намагайся бути щасливим”.

МРІЯ ВІД MICROSOFT

Турбота про здоров’я в майбутньому. Майже утопія для України.

ПРО ОДНЕ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ПРОРОЦТВО

      Це був дивний поетичний турнір. Двобій поетів мимоволі перетворився на протистояння провидців. Слухачі-свідки були здивовані та обурені. Ніхто нічого так і не збагнув.
      Завше так з тими пророцтвами. Розумієш їх опісля, коли вчинити вже нічого не можна.
      Отже, діялося все так. Або приблизно так. Було це в Ірландії, за часів давніх, середньовічних. Тоді, коли люди ще боялися поетів. Бо слово їхнє, як гадалося, спроможне вимережувати долю людини, різати камінь, накреслювати шляхи світу. Філід, поет-провидець, міг наспівати Вам щасливе майбутнє або ж наслати своїм співом тугу, божевілля чи легіон інших нещасть. 

      В поетичному турнірі брали участь двоє: філід Неде, син Адна та Ферхетне, "найкращий у віщуванні" філід з Уладу.
      Мрійливою баладою про минуле розпочав цей поєдинок Неде.

Там "берег залитий,
ліси посміхаються
біжать дерев’яні леза,
цвітуть дерева,
виростають злаки,
пребагато бджіл,
ласкава весна,
військо з нагородою,
сонячні королі,
предивна мудрість,
кожен при ділі своєму –
хоробрість чоловікам,
жінкам рукоділля.
……..
скарби посміхаються,
гідності доволі,
уміле всяке ремесло,
кожен є благородним,
добрі пісні,
пісні прекрасні" .

 

       Наївна утопія минулих часів, що плинула з вуст Неде, не могла не вразити слухачів. Ймовірно, вони схвально похитували головами. Чи було їм затишно в цій прекрасній картинці, в цьому золотавому фрагменті уявного світу? Скоріш за все, так. Хтось пригадав дитинство, багато хто – давно почуті казки та легенди про дуже давнє Світле минуле, вороття до якого годі й чекати. Ось він, тихий рай незмінних речей, де все на своїх місцях, де все є зрозумілим!
      Коли прийшла черга Ферхетне оповідати свою scel, аби відстояти право називатися найкращим, він раптом починає провіщати майбутнє. Ось тут починається найцікавіше.
     Зі світлою палітрою образів минулого, які створив Неде, контрастують темні барви картин з майбутнього у віщуванні Ферхетне. Як і було в ті часи заведено. Майбутнє сприймалося як суцільна катастрофа та невідворотне "погіршення світу". У провіщенні філіда Ферхетне, звісно, зустрічаються існуючі споконвіку картини mutation rerum, які слід очікувати напередодні загибелі світу. Але не вони визначають ці візії.
      Тут не йдеться про старече одряхління та виснаження світу, які передвіщали поети давнини. Ні про прискорення чи скорочення плину часу, яке стало важливою темою в арсеналі християнських середньовічних апокаліптичних мотивів. Тут мова йде про інше: про втрату гідності, духовного підґрунтя, глибини, доброго ладу та міри. Про екзистенційну скруту, спричинену браком сенсу, безцільністю.
     Перш ніж Страшний Суд покладе край існуючому світу, прорікав Ферхетне, настануть часи, коли люди будуть перебувати в постійних пошуках швидкоплинних вражень, веселощів та необмежених розваг. Значення буде мати лише те, що неодмінно приносить задоволення. "Кожен купить собі блазня для веселощів", "музика дістанеться простолюдинам", "розвагою блазня стане всяка справа". Світ людини майбутнього – це світ, де панує самотність/ворожість. Світ без щирості, квітів ("щезнуть квіти") та поетів ("поетів більше не буде", "забудуть букви"). 
     Краще послухайте самого Ферхетне, справді "найкращого у віщуванні":
 

"Страшний час наступить: багато буде вождів, доблесті мало, добрий суд призабудуть живі. Люди забудуть скромність.
Покинуть герої великих вождів.
Мерзенними стануть мужі, мало буде справжніх королів, а лихих багато.
Багато буде нещасть, усякий буде з вадами. <…>
Істина не вбереже багатства.
Розвагою блазня стане всяка справа,
повстане всяка неправда.
Всякий з гордощів забуде своє місце, і не будуть вшановані статус, вік, честь, благородство, мистецтво чи вченість.
Розорення кожному мужу,
розгубить багатства всякий король.
Благородний з народження заслужить презирство <…>

не будуть шанувати ні людину, ні Бога.
Справжні королі загинуть від рук розбійників і людей з чорними списами.
Віра щезне,
більше не буде дарів,
заваляться помости,
келії впадуть,
впадуть долі храми.
Спорожніють комори,
негостинність згубить процвітання.
Додолу впадуть породження несправедливих суджень.
Щезне стежка кожного…
При завершенні останнього світу буде притулок бідності, наклепам і злобі.
Багато чвар з людьми ремесла,
усякий купить блазня для веселощів,
всякий поставить перепони іншому.
На всякому пагорбі утвердиться зрада, і не захистить більше ні ложе, ні клятва.
Всякий повстане на ближнього і зрадить брат брата.
Всякий підніме руку на друга …так, що не буде між ними ні клятви, ні Духа, ні честі…
Зрівняються, забудуть про кліриків, віджбурнуть мудрих.
Музика дістанеться простолюдинам.
Геройство сховається в келії монахів,
обернеться мудрість судом неправдивим,
почнуть судити церкву правом короля…
Стане всяка любов перелюбством.
На всуємудрість та неправду перетвориться всяке ремесло, і побажає кожен перевершити вчителя свого, забажає молодший сидіти тоді, коли стоїть старший…
не посоромиться хлібороб їсти, зачинивши дім свій перед вмілою людиною, що продає честь і дух свій за вбрання та їжу,
…заздрість оволодіє всяким, так що продасть він свою честь і душу за дрібку.
…статуси забудуть, воскресіння відкинуть, букви забудуть,
поетів не буде більше.
…занадто багато людей буде повсюди.
Границі розсунуться до передгір’я.
Виникне багато жахливих хвороб, неочікуваних і грізних буревіїв…
Зима зелена, літо похмуре, осінь без врожаю, весна без квітів.
…щезнуть квіти…<…>
Затони потечуть супроти течії,
кінський перегній стане кольору золота,
вода буде неначе вино,
гори зробляться рівнинами,
болота стануть полями конюшини…
З кожним днем буде пізніше прилив моря,
потім прийдуть сім темних літ,
вони закриють світильник небес.
З загибеллю світу відправляться всі на Суд".

       Завершуючи своє пророкування, Ферхетне – "найкращий віщун з Уладу" – з запалом вигукує: "Це буде Суд, сину мій! Великі історії, жахливі історії, страшні часи!".
      Як відреагували слухачі? Ймовірно, розгублено стенали плечима. Можливо, були невдоволені, вражені. Чому так кажу? Зберігся ірландський переказ, що присутні при суперечці поетів слухачі майже нічого не втямили з віщування Ферхетне.
       Неде сам визнав свою поразку. Уладський філід Ферхетне став переможцем поетичного двобою. Ось така історія.
      Це "випадкове" пророцтво, на яке натрапила ненароком, надзвичайно мене вразило. 

Чому я вирішила переповісти цю давню історію з "Жовтої книги з Лекана" (XIV ст.) зараз? 
                                        А Ви як думаєте?

В ПОШУКАХ ОМРІЯНОГО

Якщо б мені раптом запропонували обрати якийсь один-єдиний образ, одну фігуру, яка символічним чином була б спроможна описати становище людини на шляху до омріяної мети – шляху, який намагався здолати кожен, хто коли-небудь жив під цим сонцем – я, скоріш за все, обрала б фігуру Алхіміка. Йдеться не про сучасний конструкт поп-культури (де він постає як всесильний і підступний), а про того стражденного алхіміка Середньовіччя, про якого зазвичай розповідають історики. Зазнаючи принижень бідності, наражаючись на небезпеки, відмежовуючись від утіх світу цього, забувши про себе, в напівтемному приміщенні десь на вуличці Алхіміків, ймовірно в Празі, він навпомацки просувається до сфери Омріяного. Він шукає Універсальний Інструмент (ми знаємо, що мовою самого алхіміка він має ймення чи то Філософський Камінь, чи то Універсальний Еліксир), який здатен єдиним дотиком, одномоментно, миттєво змінити самого Алхіміка та всю конфігурацію навколишнього світу, подарувати щастя, здоров’я, безсмертя, мудрість, любов, добробут. Здатен принести щастя і близьким, і дальнім. А що ще потрібно людині?

Минають роки. Час невпинно та невблаганно змінює його обличчя, руки і серце, але не приносить бажаного. Голос відчаю, що долинає чи то з глибин його душі, чи то ще звідкілясь, все частіше намагається звабити його: "всі твої зусилля марні, ти нічого не досягнеш" – шепоче він. Кожна людина хоча б один раз в житті чула звук цих нашіптувань. Втім, Алхімік долаючи спокусу відчаєм, не відмовляється від обраної мети, не звертає зі свого шляху.

На щастя, зусилля його виявилися не марними. На вуличці Алхіміків, десь, ймовірно, в Празі, на схилку віку, схоплений в пастку хворобою, очікуючи на власну остаточну Трансмутацію (нашою мовою – смерть), Алхімік зрозумів найважливіше: світ навіть у своїй наявній конфігурації, зі всією своєю непідлеглістю і ворожістю щодо людини, є найбільшою її цінністю. "А раптом Універсальний Еліксир, який я міг би знайти, змінив би навколишній світ настільки приголомшливо, що в ньому не знайшлося б місця і для тих, кого я люблю?" – з тривогою подумав Алхімік.

Хоча він і не знайшов способу миттєвої трансмутації світу, він відкрив для себе магію Хімії, водночас зрозумівши багато інших речей. По-перше, наші зусилля ніколи не бувають марними (адже навіть поразка може згодом обернутися на перемогу). По-друге, для того, щоб досягнути бажаного, людина не повинна сподіватися на негайну зміну всієї ситуації в цілому, їй варто очікувати на поступові, фрагментарні зміни. По-третє, не потрібно шукати якийсь єдиний та простий спосіб/шлях вирішення проблем. Лише поступово, обережними кроками, через напруження усіх наших розумових сил, долаючи складні лабіринти на шляху до змін (пригадаємо тут закони хімії – закони, які відображають всю складність процесу трансформації), використовуючи різноманітні засоби, рухаючись в різних направленостях, через поразки, втрати, розчарування ми спроможні наблизитися до бажаного. І хоча цей процес лякає своєю нескінченністю, відмовлятися від своїх мрій не варто.  

Кожен, хто прагне досягти мети, приречений повторювати цю траєкторію руху: від первісно-дитячого "негайно" до повнолітнього "поступово", від архаїчної мрії про миттєві зміни до новочасного знання про всю повноту небезпеки таких сподівань і про надзвичайну важливість вдумливих, обережних кроків в напрямку до бажаних змін. Головне вчасно це зрозуміти. Я плекаю надію, що Ви зі мною погоджуєтесь.