Ангели танцюють на кінчику голки.
По іншому її боці, там де вушко,
облаштували господу.
Не знаючи призначень і половини речей,
облаштували домівку.
Зі садочком, озерцем, 
хатинками, гусочками,
курками й мальвами,
не знаючи призначень і половини речей.
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.
(Ох ж, як марудно виплітати ті мальви, 
жаліється ангельський майстер з плетення уявою,
яка гайна робота,
виплітати уявою курей,
шо за створіння, навіщо,
скиглить його помічник, 
скиглять, але плетуть. 
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.)
Відтоді, як люди перестали чекати від них вісточок,
відтоді, як зневірилися в існуванні ангельському,
змаліли своїми ангельськими тілами,
скоцюбились.
Небесні безхатченки,
(бо ж були всього лиш вісниками,
що моталися поміж світами, 
свого світу, домівки не маючи),
небесні бездомники,
котрим забажалося домівки. 
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.
Не знаючи призначень і половини речей,
з людського світу.
Відтоді, як люди перестали чекати від них вісточок,
відтоді, як зневірилися в існуванні ангельському,
змаліли своїми ангельськими тілами,
скоцюбились.
Тепер все плем’я їхнє,
залюбки,
поміщається на кінчику голки,
вся ангельська популяція,
на одному з її боків. 
І сперечатися вже немає про що.
Та й нікому. 
(Яка гайна робота,
виплітати уявою тих курей,
далі скиглить підмайстер.)

Євгеніка (класична) зароджується у світі, де прагнення досконалості було закладене в підмурки культури (і без нього не можна було помислити європейський світ), завдяки християнству й античному первню (різні уявлення про досконалість, не зовсім подібні шляхи її досягнення, але саме прагнення, жага – спільна). Проблема в тому, що здійснення цього прагнення перетворилося на щось недосяжне, щось орнаментальне, таке щось, пам'ять про котре пробуджується недільного ранку, з недільною проповіддю й гасне з заходом сонця, наступного дня про почуте й не згадуєш. І так – по колу: Христа розпинають у п’ятницю, а воскресає він в неділю: щоразу – у п’ятницю, і щоразу – в неділю, а потім знову й знову він воскресає і помирає, воскресає і помирає – для нас (з нашою то хиткою пам’яттю про час вічності). Та й досконалість вже не лежить в твоїй руці, не знаходиться у сфері досяжності для твої волі. Все, на що можеш розраховувати – тривання, виживання, субститут досконалості: виживання за будь-що невідомо навіщо. У такий світ приходить євгеніка як нова утопія, такий світ потребує цієї нової утопії, аби запропонувати свої відповіді до питання «навіщо». Репертуар існуючих ідеалів виявився виснаженим. Без цього її не збагнути (у цьому вся її патетика). Один з ликів її – такий (вона ж надзвичайно багатолика). 

Індивідуальне благо, яке так легко нівелюється, приноситься в жертву благу колективному – все це теж може бути витлумачене як пошук щастя, сліпого щастя, малочутливого щастя, знеболеного щастя. (Щастя рабських душ.)

  Навіть у мегаполісі, в сучасному мегаполісі, у цьому царстві метаморфоз та солодкої ефемерності свободи, як не дивно (хоча, ні – не дивно), трапляється монотонно-селянський тип існування, з усіма його зважнілими, свинцевими формами, грубо обтятими утилітарними оцінками існуючого. З усією тією кам’яною незворушністю, стабільністю та смиренністю, невимогливістю щодо власної свободи, власних прагнень (що маються самими смиренниками за житейську мудрість). Чи може бути щось більш моторошним: коли людина скам’янила себе сама?