Надзвичайно дратує дивна риторика представників католицької Церкви щодо запліднення in vitro. (Див., наприклад http://bit.ly/b3gxnV або http://bit.ly/bbQpKV)
Зачаття в пробірці вимагає, аби були зачаті і знищені “зайві/додаткові” ембріони, тому Церква ніколи не погодиться з цією процедурою. То нехай краще не народжується дитина, зачата таким способом, нехай краще не буде нічого, аніж щось, бо це щось вимагає втрат і т.д.
Якби Бог рухався таким же риторичним шляхом, як сучасні богослови, то не створив би ані ні світу, ані ні людей. Панувало б Ніщо. Не міг Він не передбачити, що у світі, який вигадав та викроїв-витворив, страждання, жертва, біль, смерть стануть такими важливими компонентами. Попри те, Бог все ж зважився. Вочевидь, Він дуже сміливий.
Що не скажеш про деяких нинішніх богословів та князів церковних. Як вони бояться забруднити своє кришталево-чисте сумління! Як уміло, по-пілатівськи вмивають ручки в непевних ситуаціях: ми осторонь, ми непричетні. Як надійно захищають себе, відгородившись щитами, що сплетені з гарних промов та уламків старих ідей. Напевно доволі затишно в таких місцинках.
Але що може знати чернець-богослов про страждання жінки, якій не було дароване дитятко?! То чи має він хоч найменше моральне право мовити про це та ще й публічно? Чому не думає про наслідки своїх власних доктринальних положень-вироків? Й чом постійно забуває про те, що він достеменно не знає на чию сторону в цій суперечці пристав би Христос?
Прирівнюють запліднення іn vitro і євгеніку: metoda in vitro to “młodsza siostra eugeniki”. Ймовірно, аби залякати лаїків цим страхітливо-магічним словом. Часом долучають ще інше, не менш моторошне, як на наше обивательське вухо: селекція. Ось тут нам, наївним простакам, має нарешті урватися терпець. Після таких закидів, за сценарієм високочолих всезнайок, ми повинні в праведному гніві назавше затаврувати те кляте демонічне in vitro.
Ох! Треба бути в дивний спосіб засліпленим, аби не бачити двох речей. По-перше, все, що оточує нас – це безпробудна селекція (а одна з її форм – репродуктивна селекція – найжорсткіша!). Весь світ, увесь людський життєвий світ кшталтується на цьому. По-друге, репродуктивна євгеніка (в латентній і пасивній своїй формі) існує віддавна і буде існувати, щоб там хто не стверджував (але це вже окрема тема).
То ж з якого дива народження дитяти і все, що з цим пов’язане, раптом почне функціонувати за якимось іншими законами?! Хотілося, аби все було не так. Але одного бажання, на жаль, не досить. Закони світу цього, попри всі наші “хочухочухочу”, все одно ще довго і повсюдно пануватимуть над нами.
Повірте, я не належу до тих, хто вірить в існування золотих віків чи бездоганного минулого. Втім, не можу позбутися думки, що за часів ранньохристиянських богословські розмисли були якогось іншого штибу. Це було дуже тверезе, гостре, навіть болюче знання про світ, людину та її Бога. Те знання обпікало, було пристрасним, відчайдушним, глибоким і ризикованим. Сучасна ж богословська думка часто-густо обплетена ідеологічними солодощами Бажаного. Вона поступово перетворюється на щось гламурне, поверхневе, блискотливе, боягузливе, одноманітне… Не вся, звісно. Ой, далеко не вся! І все ж…
Я тривалий час вважала, що богослов’я і мудрість – це майже синоніми. Вочевидь, декотрі сучасні теологи просто змушують мене відмовитися від такого ототожнення.
