Часом видається, що ти з минулим – за панібрата/господаря. Що можеш з ним – запросто (і без сліз). Як придорожнього песика його приручиш, і воно (песик-минуле) танцюватиме під будь-яку сопілку твоїх утилітарних інтерпретацій (котрі, здебільшого, – на злобу дня, не вічності). А часом – навспак: воно бере тебе у полон – і не пручайся, тоді покірливим придорожнім песиком стаєш ти, плетешся – слід у слід – за господарем, не відаючи нічого про куди-і-навіщо. 

Йшла додому, по дорозі купила туш для вій, таку ж, як мала юнкою. Нікудишня річ, застарілий інструмент візуального лукавства. З таким мальовидлом довго не походиш (розпорошиться, злізе), і не поплачеш (кажу ж – задрипана). Купила її не для використання, це був жест непрактичної доцільності, порух тамування ностальгійної нужди. Купила аби виторгувати в минулого один сякий-такий подих. Один, візуальний. Аби поносити цей віддих/образ минувшини в кишені, аби потішитися. Я не з тих, хто живе в казкових країнах минулого. Це всього лиш скороминуча слабкість, коли я – за покірливого песика минувшини. 

І досі не знаю що важливіше у подібних ностальгійних моментах: вдих чи видих.

(Пригадування минулого – це ще й збування його.)  

У малечі часи найбільш промовистим виявом свого беззастережного панування над світом (видавалося, що це й є справжнісіньким владарюванням) було нищення. Таке несусвітнє і таке екстатичне, пристрасте. Нищення як прояв тотального та безоглядного (почування) всевладдя. Розкремсати панцир світу, поскубти одежину речей, розтовкти, розплющити, перелицювати, роздерти, розтерти на пил щось приналежне чи підконтрольне тобі (нову іграшку, старі, усталені наймення речей/значення слів), випробовуючи терпець дорослого світу.) (І що таке те дитяче лепетання як не покремсана мова?) 

Дитинство – це коли воля до влади постає у своїй найбільш нищівній (водночас, безсилій) іпостасі. Дорослішання ж (котре насправді ніколи не буває вповні завершеним, триває до скону) – ніщо інше як поступове переосмислення (пристрасті) владарювання, його конфігурації (навіть якщо йдеться лише про повсякденне передрозуміння, а не результат довершеної рефлексії), звивистий шлях від destroy до care. 

Листування Інґеборґ Бахман та Пауля Целана – на черзі до читання. Вирішила себе у такий спосіб відволікти – “Порою серця”. Вишукана простота довговічних афективних перемовин цих двох закоханих (бо закохані, зазвичай, по-іншому не можуть, лише так – довговічно та афективно), перемовин на відстані, контрастує з орнаментальною складністю їхніх (професійних) писань. (Деколи пасують лише звиклі слова, а щось абстрактне чи надмір (метафорично) посилене – ні.)

Шалені, бентежні серця, що переповнені суперечностями. Двоє, котрі люблять і не хочуть любити, котрі довго підгодовують свої почуття сенсом і значущістю, а вони – ті почуття – й надалі залишаються неситими й абсурдними. 

Є у цих текстах щось (якісь фрагменти, клаптики) від етосу куртуазного кохання, з його давньою/дивною звичкою долати самотність та ізольованість спорудженням додаткових перешкод, громадженням стін та пристінків, висаджуванням непрохідних хащ у стосунках (неощадливо здобрюючи їх кров’ю серця), роблячи у такий спосіб обшир кордіальних взаємин ще непроникнішим, аніж він був до того.

Немає кращого за теплий, світлий закуток у дощові, передзимові часи. На вулиці дощовиця, а ти – вдома. Ситуація, що витворює ген не доброчесне, глибоко егоїстичне задоволення від власної безпеки, захищеності, неушкодженості. Світ, розрізаний навпіл, демаркаційна лінія проходить крізь твою домівку – по лінії вікна. Там (за ним) – моторошно, вільгостно, невтішно, непевно. Там (за ним) – болючі істини, двосічні кривди, неправди, що по вінця знечулюють. Тут – тепло, сухо, затишно. Тут – як собі зволиш; що забажаєш, те й витвориш: від доместикованого хаосу до ідилічно приладжених декорацій повсякденного.  

Бракує хіба що чаю з медом. Аби підсолодити той ситуативний екстремальний егоїзм. Або глінтвейну – аби гостро приправити. Не подбала про це. Доведеться задовольнятися прісною кавою. Прісна, бо призвичаєна, щоденна (і навіть цукор вже її не засолоджує – розчиняється і безслідно зникає – не чути його на смак). 

Крицеве небо, прісна кава і блискіткова (фейкова) безпека – нині все на одній таці. Ех, вуаля. 

(Автоматизм існування, котрий повинен бути подоланим/надламаним. Про це – чи не всі духовні, аскетичні, терапевтичні, філософські практики. Вони різняться лише можливою/обіцяною мірою його подолання. Коливання котрої – від найбільш радикального збування існуючого автоматизму до тихої, малопомітної, тимчасової зміни душевної диспозиції.)

За стіною – джеркоче іграшкова катеринка. Облудний інструмент, котрий з будь-якого початківця-неука ліпить майстра (мелодійних) звуків (знай собі, крути її єдине вушко, розмелюй тишу на порошини благозвучного галасу  – та й годі). У мене в дитинстві було достобіса тих катеринок. Всі – різноколірні, різноформні, різнорозмірні, але музичні п’єски вискрипували однаково (бо пащеку, що творила те мелодійне скреготання, мали одного крою). 

(Автоматизм існування – це коли штиб життя, сподівання, очікування, мрії, оцінки у всіх – одного крою, як пащеки катеринок та їхній гамірливий стогін-скрегіт. В автоматизмі існування всі ми – майстри/вмільці жити, так нам видається.)

“Хранитель одноманітності”