“Александрійськість” – нехіть до творчого нахабства (до світлого його лику), безсоромності, інтелектуальної самоти (бо нахабство теє може її зродити), відваги та самостояння; це коли ті, кому з руки творити щось нове (з нічого), зручно вмощуються в кріселках на маргінесах чужих текстів – і обирають роль інтерпретатора: водять перстом вказівним по текстах (стають перстом вказівним), коментують, розставляють/переставляють смислові сіті/акценти (як квіти на підвіконні/фігури на шахівниці), витлумачують (часом, непоштиво, агресивно), накидають автору якісь (небувалі, можливо, чи чудернацькі) наміри, латентні смисли, порівнюють, виснують, звісно – помиляються. Всі інтерпретатори – так чи так (не завжди дізнаємося достеменно в чому/як) – помиляються. (Все це з успіхом могло бути інакшим. Принаймні така конфігурація пересічних уявлень про інтерпретації.)

Слівце винайшов/прочув Чеслав Мілош, юнаком (впало те слово на нього з неба, здається, щось таке повідав, бо не пам’ятав звідки взялося). Для нього воно означало “занепад”, занепад, що втілювався у нескінченних коментарях (що опиняються the in-thing) до великих творінь минулого. Занепад, що свідчив про послаблення творчих імпульсів чи боягузтво. Мілош мовив про темний бік справи. Що ж на рахунок світлого, лицьового?

Мистецтво витлумачення, коментування: зайти далі від інших, бачити відмінне, робити неочікувані висновки, руйнувати щось назавжди усталене. Віднаходити непрожите (втрачене), неосмислене в давно кимось іншим створеному тексті, і – відшукати себе/свій голос – у цьому (непрожитому): чи це не милосердя (причому по відношенню до обидвох сторін)?

(Жаль за світом можна втратити. Будь-яке пізнання (якщо підходити до цього професійно), творення – це якась там втрата себе, відступ від своєцентричної позиції. На котромусь з етапів кожен автор чи дослідник може сказати, що втратив звичний страх смерті/жаль за світом, бо він щодня звільна призвичаюється до смерті своєю творчістю, котра дається –  самозабуттям. Щось подібне сказала нещодавно Тоні Моррісон, щось таке виголосив десятки років тому Дж. Агамбен, півстоліття до того – А. Кемпінский. Без їхніх слів знаю це, віддавна – знаю. Пізнаючи/творячи – навчаєшся бути душею, безтілесною, ходити світами, бувати – повсюдно, від одного краю/часу – за крок до іншого. А то й взагалі – не бути (вчишся).  

„a čim dođem ondje izgubim i želju za blizinom”

“та доки дійшов туди я загубив жаль / за довколишнім світом” (Дражен Катунарич, Psalam o odlasku))

((Reading is a showdown with death, an attempt to cheat it. By doing so, a man – that kind of flowing creature – protrudes beyond the boundaries of time. Through reading, one can cure his soul or become a ‘sophisticated fugitive’ (after Nietzsche) that briefly lets himself become someone else. While reading the late authors or about the past things, one becomes a resurrector (as Michelet said) who brings back to life the voices of those long gone. By reading, one becomes a savior (after Agamben) who shields his life from the mundane routine and fills the present with sense and depth. Through reading, one becomes (omni)scient. Is this not a man’s attempt to become godlike?))