Якось-то Жан-Люк Нансі завзято так оповідав (в “Недіючій спільноті”, в англійському перекладі – “The Inoperative Community”) про невтишиму тугу західного (політичного) мислення за “первинною спільнотою”, безпосереднім, неопосередкованим спільним буттям. Ця непогамовна ностальгія, мовив, підгодовується жалем за втраченим в результаті модернізації теплим та затишним світом прозорих маленьких спільнот. Як вважав, цей мотив повернення у домодерний рай є суттєвим не лише у консервативній риториці, а й в усіх добре знаних нам начебто-прогресивних апеляціях до натурального, екологічного, природнього. Не йдеться про тугу за якимось конкретним історичним періодом. В якості невинного міфу цей “регресивний фантазм втраченого раю” є абсолютно безпечним. Небезневинним його робить приналежність до політичної риторики. А ще (гадаю) – частково – фейсбучної, коли (яка іронія помислу) у (віртуальних) соціальних мережах їх безстрокові колоністи-поселенці безупинно закликають інших зрікатися віртуальних контактів на користь тих інших – “первинних”, утілених, “реальних”, затишних. Мовляв, лише вони й є “справдешніми”, хоча вагомість їх вже навпіл втрачена. (Очевидно ж, що це чергове втілення того постедемського фантазму/синдрому, регресивного і невмирущого.) 

"Знайди свій пляж" (Зеді Сміт)

Я знайшла (свій райський куточок, свій “пляж”), на ньому не знайдеться місця дітям, але книжкам – завжди. І розмислам, текстам, а ще – тиші (але не мовчанню). Моє щастя має такий візерунок. (Чи повинна почуватися винною за це? Ні.) Усупереч всім спробам накинути мені котрийсь чужинський орнамент щастя, з гамірливими дітьми, одноманітними житейсько-шлюбними лаштунками, із вистиглими серцями, бо побут завжди остуджує почування. Шлюб – могильщик щастя, а материнство – свободи. 

(Напевно, з цього варто було б розпочати свій життєвий маніфест, якщо б задумала такий написати: шлюб – могильщик щастя, а материнство – свободи.)

Попри всі житейські/дріб’язкові негаразди, почуваюся щасливою (котрий день поспіль – гостро щасливою). Це почування не має якогось позитивного подієвого підґрунтя, того, що в народі нарікають об’єктивними підставами. Воно – те щастя –  зросло нізвідки. 

(Пригадалося мені) як неперевершено, як пристрасно П’єро Кампорезі розповідав в одній зі своїх феноменологічних розвідок про стосунки людини з рослинами! Наче все життя мріяв з ними потоваришувати, а вони пручалися. Він описував кружала навколо них, а ті звивалися, відвертали свої пишні, барвисті голівки при кожній спробі нашого інтелектуала зазирнути їм у вічі. Ніцше мав їх за злобивих, гадав, що квіти не люблять перебувати під прицілом людського захоплення чи турботливої любові, ненавидять нашу ніжність. Метерлінк наділяв рослини неабияким розумом, захоплювався їхньою вітальною мудрістю. 

А раптом не людина вінець творіння, а всі оті прикуті до землі, закріпачені зеленаві, різнобарвні красені та красуні? Правда, стать у їхньому царстві не відіграє такої важливої ролі, як у людському світі. Невеликий відсоток рослин підлягає статевому поділу. Решта – самодостатні тією особливою самодостатністю, котру вдавалося здобути хіба що ченцям після десятиліть напруженої боротьби зі своєю природою. 

Рослинне існування як метафора. Для когось такий (“рослинний”) триб життя – бажаний, навіть омріяний (вести осілий, сталий, незмінний спосіб життя; спокійно споглядати, насолоджуватися життям, нічого у ньому не змінюючи). Для когось – те, що хотілося б у собі за будь-яку ціну подолати (перетворитися на номада, гіпермобільну істоту, для котрої увесь світ – дім; істоту, котра не відчуває жодного дискомфорту через відсутність чіткого соціального, онтичного, онтологічного місця; яка легко перетворюється на когось іншого, міняє подоби, образи, личини, з посмішкою жонглює скроєними нашвидкуруч ідентичностями). Часто цю метафору застосовують й до невиліковно хворих, котрі продовжують своє існування завдяки сучасній медичній техніці. Коли мозок вже не працює, коли відсутній контакт із зовнішнім світом, тоді порівнюють людину з рослиною, натякаючи на неповноцінність та безсенсовість такого існування. Інший вжиток метафорики рослинного існування – по відношенню до життя, котре почалося (зародок), статус котрого є невизначеним, залежить від прийнятих у спільноті консенсусів. 

Для сучасного сприйняття “рослинний” штиб існування, у всіх своїх іпостасях – упосліджений, маргінальний. Не представляє особливої цінності. Зародок ще не визрів, тому не наділений статусом зрілої особи, що має беззастережне право на життя. Людина у термінальному стані цінною є лише в якості потенційного донора. Чоловік, котрий цінує прив’язаність до своєї землі, культури, не визнає мобільності та революцій – ретроград. Важить більше той, хто прагне здолати рослину у собі. 

Попри весь привитий/декларований (нео)лібералізм, ми досі не навчилися вшановувати різні триби життя. Кожен має право на певний (такий, який сам обрав, якщо й справді – сам) відсоток “рослинного” у власному житті: на право бути прикутим до ситуації і не намагатися щось змінити. 

Рослини – з людської точки зору – втілення краси, вишуканості (за виключенням тих, хто знаходиться на межі між тваринним та рослинним існуванням; приклад: рослини-хижаки, і пахнуть, нерідко, жахливо, і виглядають непривабливо). Барви, форми, аромати – їх оружжя привабності. Жінки часто наслідують їх, імітують стратегії/тактики. Воліють бути яскравими, сяйливими, хтять духмяніти і норовлять виглядати (часом) настільки ж безпорадними та покірними. 

(Виглядати – не значить бути.) 

Автентичні тексти (коли автор навсправжки зранений темою, над котрою працює) – природно – різняться від тих, котрі опираються на абсолютизовану (квазі)об’єктивність та відстороненість. З одним таким (автентичним та потворним) нині працювала. Вперше його прочитала в 19. Мова про твориво Отто Вайнінґера (“Стать і характер”), справжній текст-трунок. Тоді, після прочитання, була вкрай розгубленою. Ще не знала чим крити ті антифемінні філософічні банальності (якими мислиннєвими ходами все це спростовувати). То був перший гострий досвід (книжкової, не повсякденної) мізогінії, моє перше віч-на-віч з високочолим сексизмом. (Я опинилася перед ворогом, а меча у мене не виявилося.)

Висококонцентрована (Вайнінґерова) чоловіча лють, причини котрої не можеш збагнути. Тоді (у свої дев’ятнадцять) для такого розуміння бракувало належної дистанції від життєвого повсякдення та доброго інструментарію. Але навіть цього було б замало, вочевидь. Досі, наприклад, вважаю, що ні Фромм, ні Жижек (озброївшись Лаканом) так Вайнінґера не осягнули (належно не розтяли), попри справне володіння філософсько-психоаналітичним скальпелем, котре – в обох. Зоріца Томіч – ще одна з авторок, про котру згадала проглядаючи наново “Стать і характер”. Вона витовкмачує цю хлопську Вайнінґерову лють на один з феміністичних копилів. (Отже, результати подібних тлумачень теж можуть виявитися дуже очікуваними, без якихось несподіванок, загалом.)

Тоді я нічого ще не знала про самогубство Вайнінґера (видання праць не було критичним, не містило жодних передмов, якихось пояснень, голий текст). І про чоловічу лють, котра може провадити до самострати, теж – не знала. 

Поквитатися зі своїм часом, з теперішнім можна в різний спосіб. Шанобливо схиляючись перед ним (правда, ще не довелося мені стріти таких шаленців), розчиняючись без залишку у ньому (найбільш знечулений спосіб існування), ігноруючи його (то пірнаючи уявою в минуле, то фантазійно вплітаючись в майбутнє), не помічаючи (є ж такі, існування котрих – чистий анахронізм, наче проживають вони десь осторонь, на узбіччі часів; для подібних світ завжди, зі свого повиточку, був таким як зараз, і буде потім, після них таким ж – незмінливим; принаймні так вони його переживають). Можна – інертно лютуючи (чи не найрозповсюджений спосіб порахунків зі сучасністю – флегматична лють; зовсім ж втекти за її межі – не вийде). 

А можна просто їх провіщати, ті свої часи, розірвавши з ними пуповинний зв'язок (що доволі непросто), ставши їхнім юродивим пророком (гарячим льодом). Звіщати (собою) їх різнорідну розіп’яту, надламану серцевину, (своєю) пітьмою (що палає у світлі), світлом (що миготить у мороці) промовляти.

І так з ними розквитатися, так віддячити. 

Часом видається, що ти з минулим – за панібрата/господаря. Що можеш з ним – запросто (і без сліз). Як придорожнього песика його приручиш, і воно (песик-минуле) танцюватиме під будь-яку сопілку твоїх утилітарних інтерпретацій (котрі, здебільшого, – на злобу дня, не вічності). А часом – навспак: воно бере тебе у полон – і не пручайся, тоді покірливим придорожнім песиком стаєш ти, плетешся – слід у слід – за господарем, не відаючи нічого про куди-і-навіщо. 

Йшла додому, по дорозі купила туш для вій, таку ж, як мала юнкою. Нікудишня річ, застарілий інструмент візуального лукавства. З таким мальовидлом довго не походиш (розпорошиться, злізе), і не поплачеш (кажу ж – задрипана). Купила її не для використання, це був жест непрактичної доцільності, порух тамування ностальгійної нужди. Купила аби виторгувати в минулого один сякий-такий подих. Один, візуальний. Аби поносити цей віддих/образ минувшини в кишені, аби потішитися. Я не з тих, хто живе в казкових країнах минулого. Це всього лиш скороминуча слабкість, коли я – за покірливого песика минувшини. 

І досі не знаю що важливіше у подібних ностальгійних моментах: вдих чи видих.

(Пригадування минулого – це ще й збування його.)  

У малечі часи найбільш промовистим виявом свого беззастережного панування над світом (видавалося, що це й є справжнісіньким владарюванням) було нищення. Таке несусвітнє і таке екстатичне, пристрасте. Нищення як прояв тотального та безоглядного (почування) всевладдя. Розкремсати панцир світу, поскубти одежину речей, розтовкти, розплющити, перелицювати, роздерти, розтерти на пил щось приналежне чи підконтрольне тобі (нову іграшку, старі, усталені наймення речей/значення слів), випробовуючи терпець дорослого світу.) (І що таке те дитяче лепетання як не покремсана мова?) 

Дитинство – це коли воля до влади постає у своїй найбільш нищівній (водночас, безсилій) іпостасі. Дорослішання ж (котре насправді ніколи не буває вповні завершеним, триває до скону) – ніщо інше як поступове переосмислення (пристрасті) владарювання, його конфігурації (навіть якщо йдеться лише про повсякденне передрозуміння, а не результат довершеної рефлексії), звивистий шлях від destroy до care. 

Листування Інґеборґ Бахман та Пауля Целана – на черзі до читання. Вирішила себе у такий спосіб відволікти – “Порою серця”. Вишукана простота довговічних афективних перемовин цих двох закоханих (бо закохані, зазвичай, по-іншому не можуть, лише так – довговічно та афективно), перемовин на відстані, контрастує з орнаментальною складністю їхніх (професійних) писань. (Деколи пасують лише звиклі слова, а щось абстрактне чи надмір (метафорично) посилене – ні.)

Шалені, бентежні серця, що переповнені суперечностями. Двоє, котрі люблять і не хочуть любити, котрі довго підгодовують свої почуття сенсом і значущістю, а вони – ті почуття – й надалі залишаються неситими й абсурдними. 

Є у цих текстах щось (якісь фрагменти, клаптики) від етосу куртуазного кохання, з його давньою/дивною звичкою долати самотність та ізольованість спорудженням додаткових перешкод, громадженням стін та пристінків, висаджуванням непрохідних хащ у стосунках (неощадливо здобрюючи їх кров’ю серця), роблячи у такий спосіб обшир кордіальних взаємин ще непроникнішим, аніж він був до того.

Немає кращого за теплий, світлий закуток у дощові, передзимові часи. На вулиці дощовиця, а ти – вдома. Ситуація, що витворює ген не доброчесне, глибоко егоїстичне задоволення від власної безпеки, захищеності, неушкодженості. Світ, розрізаний навпіл, демаркаційна лінія проходить крізь твою домівку – по лінії вікна. Там (за ним) – моторошно, вільгостно, невтішно, непевно. Там (за ним) – болючі істини, двосічні кривди, неправди, що по вінця знечулюють. Тут – тепло, сухо, затишно. Тут – як собі зволиш; що забажаєш, те й витвориш: від доместикованого хаосу до ідилічно приладжених декорацій повсякденного.  

Бракує хіба що чаю з медом. Аби підсолодити той ситуативний екстремальний егоїзм. Або глінтвейну – аби гостро приправити. Не подбала про це. Доведеться задовольнятися прісною кавою. Прісна, бо призвичаєна, щоденна (і навіть цукор вже її не засолоджує – розчиняється і безслідно зникає – не чути його на смак). 

Крицеве небо, прісна кава і блискіткова (фейкова) безпека – нині все на одній таці. Ех, вуаля. 

(Автоматизм існування, котрий повинен бути подоланим/надламаним. Про це – чи не всі духовні, аскетичні, терапевтичні, філософські практики. Вони різняться лише можливою/обіцяною мірою його подолання. Коливання котрої – від найбільш радикального збування існуючого автоматизму до тихої, малопомітної, тимчасової зміни душевної диспозиції.)

За стіною – джеркоче іграшкова катеринка. Облудний інструмент, котрий з будь-якого початківця-неука ліпить майстра (мелодійних) звуків (знай собі, крути її єдине вушко, розмелюй тишу на порошини благозвучного галасу  – та й годі). У мене в дитинстві було достобіса тих катеринок. Всі – різноколірні, різноформні, різнорозмірні, але музичні п’єски вискрипували однаково (бо пащеку, що творила те мелодійне скреготання, мали одного крою). 

(Автоматизм існування – це коли штиб життя, сподівання, очікування, мрії, оцінки у всіх – одного крою, як пащеки катеринок та їхній гамірливий стогін-скрегіт. В автоматизмі існування всі ми – майстри/вмільці жити, так нам видається.)

“Хранитель одноманітності”

З часом/віком/дорослішанням навіть предмети повсякденного вжитку обростають такою кількістю конотацій, відсилань до котрихось (подібних) ситуацій з минулого, болісних та щасливих спогадів, що й годі сподіватися на чисте, не скаламучене минувшиною їх сприйняття. Купила набір голок (акурат такий ж, як був у мене за дитинних часів, з коробочкою у вигляді квіткового кошика) і це придбання прикотило навалу спогадів. Тішила не новизна покупки (бо ж будь-які свіжонадбані речі цінні, окрім всього, ще й цим – обіцянкою якогось досвіду новизни, зродженими сподіваннями на можливе оновлення, хоча б у такий – уречевлений спосіб). Втішала віднайдена (на мить, через спогади) – мені приналежна – архаїка. Виключно мені приналежна (тепер вже), адже чи не всі з причетних до того жмуту минулостей покинули цей світ давно чи недавно. 

З часом/віком/дорослішанням не залишається місця для чистого сприйняття будь-чого. І ти обираєш або шлях археології (у близькому до фукіансього сенсі), або ж шлях аскези (у доволі широкому розумінні). Або дозволяєш собі все більше заплутуватися, потонути у grid’і власних споминів, або ж дисципліновано зрікаєшся подібних безоглядних віднесень. Намагаєшся час від часу утримуватися від суджень, силуєшся приспати пам'ять, віднайти (колись втрачену?) чистоту сприйняття, практикуєш епохе. (І впадаєш в дитинство :)). 

Для одних авторів (як от Ісак Дінесен) відчувати себе вповні живими – це пригадувати і розмірковувати, повторюючи в уяві те, що трапилося; для інших (Вілфред Біон, Еріх Фромм) – намагатися сприймати все наче наново, як з чистого аркуша, відпустити всі спогади, упередження, минувшину, силуючись досягнути такої чистоти бачення, котра трапляється лише в дитинстві. Перші обрали шлях споминальної археології (де спомини – замість речових решток), другі – путь споминальної аскези. А я – на роздоріжжі (мрію про третій шлях?).