З часом/віком/дорослішанням навіть предмети повсякденного вжитку обростають такою кількістю конотацій, відсилань до котрихось (подібних) ситуацій з минулого, болісних та щасливих спогадів, що й годі сподіватися на чисте, не скаламучене минувшиною їх сприйняття. Купила набір голок (акурат такий ж, як був у мене за дитинних часів, з коробочкою у вигляді квіткового кошика) і це придбання прикотило навалу спогадів. Тішила не новизна покупки (бо ж будь-які свіжонадбані речі цінні, окрім всього, ще й цим – обіцянкою якогось досвіду новизни, зродженими сподіваннями на можливе оновлення, хоча б у такий – уречевлений спосіб). Втішала віднайдена (на мить, через спогади) – мені приналежна – архаїка. Виключно мені приналежна (тепер вже), адже чи не всі з причетних до того жмуту минулостей покинули цей світ давно чи недавно. 

З часом/віком/дорослішанням не залишається місця для чистого сприйняття будь-чого. І ти обираєш або шлях археології (у близькому до фукіансього сенсі), або ж шлях аскези (у доволі широкому розумінні). Або дозволяєш собі все більше заплутуватися, потонути у grid’і власних споминів, або ж дисципліновано зрікаєшся подібних безоглядних віднесень. Намагаєшся час від часу утримуватися від суджень, силуєшся приспати пам'ять, віднайти (колись втрачену?) чистоту сприйняття, практикуєш епохе. (І впадаєш в дитинство :)). 

Для одних авторів (як от Ісак Дінесен) відчувати себе вповні живими – це пригадувати і розмірковувати, повторюючи в уяві те, що трапилося; для інших (Вілфред Біон, Еріх Фромм) – намагатися сприймати все наче наново, як з чистого аркуша, відпустити всі спогади, упередження, минувшину, силуючись досягнути такої чистоти бачення, котра трапляється лише в дитинстві. Перші обрали шлях споминальної археології (де спомини – замість речових решток), другі – путь споминальної аскези. А я – на роздоріжжі (мрію про третій шлях?).