Оті кампейнові світлини нагадали мені котрісь полотна ХІХ століття, на яких – хворі на туберкульоз вродливиці з блакитними, напівпрозорими тілами, демонструють особливу красу та витонченість такого different body, зломленого та позначеного печаттю страждання. У ньому заледве теплиться життя, у жилах  – кров, розріджена повітрям Вічності.

Але ця візуальна подобизна – облудна. Вони різняться так, як відрізняється піднесене та приземлене: своїми векторами руху. “Блакитні тіла” ХІХ століття – це позначення/вмістилища страждання, сенс котрого відкриється колись опісля, Наприкінці часів. Частково, правда, він відомий вже зараз. Одначе, поки що це непевне та фрагментарне знання. А ще ті blue bodies таки найкращі – з точки зору популярної теології – оболонки для безсмертних жіночих душ. Уражені, знесилені, крихкі, асексуальні, субтильні – якраз те, що щонайліпше пасуватиме для втілення вікторіанського образу жіночності. Блакитні – (затим) наближені до небес, навпіл небесні.

Інша річ – ці сучасні жіночі different blue bodies. Вони такі ж тендітні, некеровані, хворобливі та холодні. Тільки холоду та відстороненості тут значно більше. І холоднеча ця – наче з морозильної камери, продукується штучно та дозовано. Жодного відношення до справжнього страждання все це, звісно, не має. Оболонка з гламурної краси, в яку його намагались упакувати, спрацьовує як Юнгерівська уніформа, мета котрої – створити дистанцію по відношенню до болю, тілесної вразливості, страждання, силуючись у такий спосіб подолати страх перед ним. За умови, що тілесна оболонка залишилася неушкодженою. Шкіра повинна приховати всі розлади.

Біль, як незмінний знак недуги,  трансформується у життєствердну оповідку про нього. Так, наче розповідь сама по собі – болетамівний засіб. Це абсолютно певно щодо болю найнижчого рівня – душевного. Його справді у такий спосіб можна послабити, переклавши на слова. Душевний ж безмовний біль, для котрого геть не знаходиться слів – нестерпний. 

Про лікарську етику в щоденникових нотатках М. І. Пирогов мовить у різний спосіб: іронічно (розповідаючи про лекції у студентські роки; мовляв, розгляд Гіппократових настанов забирав багато дорогоцінного лекційного часу, котрий можна було б витрачати на вагоміші речі); з ваганнями (замолоду він був сповідником крайнього патерналізму, вважав, що згода пацієнта на лікування – річ зайва, оскільки той не має достатньо знань, аби брати участь у прийнятті будь-яких терапевтичних рішень; з часом патерналістичну категоричність заступила більш виважена, пом’якшена позиція: принаймні за пацієнтом визнавалося право відмовитися від лікування; втім, це визнання мало глиняні ніжки, Пирогов до кінця життя мав сумніви щодо права на поінформовану згоду); з гіркотою (згадуючи свої етико-деонтологічні прорахунки; до слова, М.І. був одним з перших лікарів, котрі оприлюднювали, публічно аналізували не лише власні діагностичні, прогностичні чи терапевтичні помилки (про це було написано достатньо), а й деонтологічні прорахунки; чомусь ніхто з дослідників не звернув на цей факт уваги, принаймні я на такі розвідки, з ґрунтовним розглядом питання, з ретельним штудіюванням усіх його текстів та згаданих там клінічних кейсів, не натрапляла).