Про лікарську етику в щоденникових нотатках М. І. Пирогов мовить у різний спосіб: іронічно (розповідаючи про лекції у студентські роки; мовляв, розгляд Гіппократових настанов забирав багато дорогоцінного лекційного часу, котрий можна було б витрачати на вагоміші речі); з ваганнями (замолоду він був сповідником крайнього патерналізму, вважав, що згода пацієнта на лікування – річ зайва, оскільки той не має достатньо знань, аби брати участь у прийнятті будь-яких терапевтичних рішень; з часом патерналістичну категоричність заступила більш виважена, пом’якшена позиція: принаймні за пацієнтом визнавалося право відмовитися від лікування; втім, це визнання мало глиняні ніжки, Пирогов до кінця життя мав сумніви щодо права на поінформовану згоду); з гіркотою (згадуючи свої етико-деонтологічні прорахунки; до слова, М.І. був одним з перших лікарів, котрі оприлюднювали, публічно аналізували не лише власні діагностичні, прогностичні чи терапевтичні помилки (про це було написано достатньо), а й деонтологічні прорахунки; чомусь ніхто з дослідників не звернув на цей факт уваги, принаймні я на такі розвідки, з ґрунтовним розглядом питання, з ретельним штудіюванням усіх його текстів та згаданих там клінічних кейсів, не натрапляла).