Так, справді. Мій
ранок почався з Антонія Сурожського та його розмислів про смерть. Мова про ту лекцію,
котру традиційно читав студентам-медикам щороку. Нашим (українським) бракує
такої. Їх ніхто не вчить розмовляти з хворими, їхніми родичами про помирання,
навіть самі (для себе, своїх світоглядних нужд) рідко коли зупиняються на цьому
питанні. Зручніше – не думати, витіснити до горищ/підвалів несвідомого. Цікаво,
що лекція досить неформальна. Він оповідає у ній про власний досвід перебування
віч-на-віч зі смертю. По суті, це розповідь про вмирання його матері. Як по
краплині звикався з цим фактом, як поступово приймала свою невиліковну хворобу
його мама. А ще про правду, котру слід розповідати хворим та дітям. Антоній
Сурожський був глибоко переконаний, що не слід відгороджувати дітей від факту
їхньої/людської смертності. Потрібно з ними відверто говорити про такі речі.
Тут головне – знайти потрібні, обнадійливі слова, врахувати ситуацію і таке
інше. Дуже світла та глибока лекція. Так от у тексті є фрагмент, невеличкий
такий відступ, у котрому лектор говорить про смисл смерті. Він побіжно згадує
про сам сенс як такий, мовляв, він є. І все, не розгортаючи далі свою думку.
Для нього, вочевидь, важливішим був факт її майбутнього подолання.
Ось фрагмент
цитати: “<…> звикаєш дивитися на смерть як на віддачу життя, як на
вчинок, котрий має сенс, а не як такий, котрий тебе всього позбавляє”. Що ж це
за сенс? Навіщо це віддавання життя?
Більшість
християнських мислителів цей сенс заперечували: смерть – це помилка, що
закралася у підвалини світобудови, нонсенс, отриманий у відповідь на злочин та
непослух Адама. Через давній переступ людини метафізичні (і як результат –
фізичні) опції були кардинально змінені. Відтоді, після Гріхопадіння, смерть вкрадається
в існування. З тих часів (а, скоріш, із того позачасся) їй підкоряються не лише
самі переступники – люди, а й усі живі творива. Виглядає на надмірне покарання,
котре позбавлене будь-якого сенсу.
Відповідь на
питання про смисл смертності (частково) можна знайти у Платона, Г.Плеснера, у науковців/філософів,
котрі обрали собі генеративну проблематику за предмет розмислів. І ще, як не
дивно, у одній з дитячих оповідок Ю. Ґордера. У смерті є сенс, бо вона у цих
обмежених буттєвих умовах дає шанс народитися іншому.
Щось на кшталт цього:
ти вже побачив цей світ – поступися новоприбулим своїм місцем.
Кожне живе
створіння запрограмоване якнайдовше тут залишатися. Людина ж віддавна мріє
полишитися у світі назавжди, стати безсмертною. За існуючих умов будь-яка максимально/нескінченно
продовжена тривалість життя проявлятиме з часом свій темний, побічний ефект, про
котрий слід пам’ятати усім тим, хто мріє про людське безсмертя, дароване наукою.
Чим довше
житимуть люди, чим більш захищеними стануть завдяки медицині, біополітиці, тим
менше буде народжуватися новеньких людей. І питання не лише у браку природних
ресурсів та у територіальних обмеженнях. На котромусь етапі, (майже)безсмертя –
це призупинення народження.
Борони Боже, ні
до чого не закликаю, нічого категорично не стверджую, жодних утопійних програм у
рукаві не приховую. Мені зайшлося сьогодні про одне: сенс смертності, у чому
він полягає? Винуватцем вважайте виключно митрополита Антонія та його прославлену
лекцію. З неї все почалося.
І ще. Світ зі
справді довгочасною тривалістю життя – це світ уповільнених ритмів, з низьким
рівнем новизни та ризику, з вічно меланхолійним світовідчуттям та
ностальгійними нотками, з культом юності, жадобою до неї (бо її там насправді
бракуватиме, адже більшість складатимуть люди похилого віку).
Нізащо не хотіла
б там опинитися. Гадаю, ніхто з моїх сучасників не хотів би.
