Людина так влаштована, що не пам’ятає свого початку. Ні першого початку, ні другого (коли властиво приходить на світ). Її витоки – наче ті корені – приховані, глибоко закопані у щільному забутті. Її пам'ять/душа сама обирає для себе момент старту, час зачину. Третій початок: той момент, з котрого починаємося для себе самих, коли зачинаємо вести відлік самопригадувань, відколи починаємо усвідомлювати, пам’ятати себе: зачин самості. Можливо, у цьому – особливий прояв свободи. (Те, що маємо за слабкість, можливо, – сила. Бо починаємося для себе самих не тоді, коли світ відраховує наш початок. Маємо свій відлік памʼятування/свою шкалу, з іншим життєвим дебютом, з відмінним ab ovo.) З минулостолітніх 60-х зачалася мода на невластиві пригадування (пошук пренатальних спогадів, експериментування зі спробами дістатися до різоми пам’яті дородового досвіду). Бо в існуючих рамках раптом стало тісно – екзистенціальна тіснота заїла.

людина не має що сказати 

допоки не почне говорити
допоки не розіпне всі ґудзики 
на гамівній сорочці серця
доки не зашнурує в 
скляні корсети часу свій розум
(не загорне обережно те, що стане
словами, у тлінну шкіру
і так доведеться виношувати 
під шкірою час якийсь – протослова
бо не дадуть самі собі ради)
а можна теє (що стане словесами)
втиснути уявою до крижаних квітів
вимислити примхливі крижані квіти
у котрих щенеслова знаходять свій притулок
поміж пелюстками
невисловлені квітисті льодяники
можна незаймані криптослова вкласти
до печених солодких трубочок спекти вложити 
і переховувати най дозрівають
протослова
до часів своїх
певних
аж доки можна буде ними щось 
там сказати 
коли нарешті почнеш

(Утопія спозаранку)



Птахи крилами постирали крейдяний візерунок хмар,
нічого не втрималося на сій блакитнавій небесній стільниці. 
Хіба що непокраяне огненне ябко. 
Небо тепер – tabula rasa, 
пиши ж тепер на ньому що заманеться, 
перетвори його на єретика. 
І покрай те сонце-ябко, 
пригости кожного злидаря 
немилосердним щастям, 
безлітосною радістю.

машини природи

машини до нескінченості

дельоз: всіляка інтерпретація

справа хорошого смаку

хорошого смаку

лейбніц/дельоз: вся природа

машина про яку в нас немає жодного уявлення

люди виготовляють штучні машини

істинна машина це машина деталі котрої

теж машина

в штучних машинах

є деталі котрі не є машиною

декарт: ти виходиш за межі доброго смаку

доброго смаку

механічна мураха на молескіні

машинально намагаюся її скинути

машинально стискається з жалю

машина серця

шкода шкода цей машинний дріб’язок

мураху

ти не можеш тут жити

кажу їй

мураха: не убий

на вулиці голосить механічний півень

про зміну декорацій: з чорної на білу

тому оглашенному йдеться

і чого він голосить

машинально вмикається білий день

стежкою прогулюється кентавр

він не механічний

уявний чий він

чи уява теж механічна

чия уява зіткала його

чия машина уяви зіткала його

чий він

більше нікого не зустріла

добре жити в такому машинному світі

де біль/жаль на шальках зважений

точно дозований

не більше не менше

машинально подається

машинально гаситься

у відповідності до обставин

нічого надмірного

жодних ексцесів

нікого не пережалієш

нікого не перелюбиш

нічого не переболить

все облічене

біль/жаль

де душею вільно користуєшся лише в неділю

чи на великдень як святочною сукенкою

чи коли просто хочеш скуштувати

свободу

замість паски

добре було б жити в такому владнаному машинному світі

мурашина душа: ти стоїш за межею доброго смаку

доброго смаку

як би там не було

що б не трапилося

у цьому світі

такому шумливому

за вікном

такому тихому

на світлинах
як би не було

що б не нагодилося

що б не згубилося

що б не віднайшлося

що б не забулося

що б не пригадалося

про що б не мовилося

про що б німувалося

що б віднялося

що б примножилося

що б не від/прикотилося

як би не було

так чи навспак

silenzio!
гляньте людоньки добрі!

прочинений простір

ось вона

поштива шляхетка

ультрамаринова шкіра

порцеляновий погляд

обличчя без посмішки

silence please!
гицлі веселі покручі

гульвіси бузувіри

мучителі яриги

пиворізи байди

запияки

то не її учта

бліді гамлети

темні ангели

чорні пси

боги без обличь

згусла невидимість

що тривожить прозорість

ось її учта
і хай не дивує вас ця

штучна сценічність

хай не бентежить

її елементарність

чи не так виглядає

справжнє життя?

spójrzcie spójrzcie nareszcie!
ось вона добросерда велителька

(койне будь-якої поезії)

волошкової барви шкіра

крейдяні очі

Меланхолія

Меланhellія

Мелосhellія

ймення її
що б не трапилося

як би там не було

стоїть поруч

і міцно тримає мене за горло

гострозубцями смутку

макабричної краси панянка

скажу я вам

і такої ж макабричної

доброти

Позбутися есхатології вдалося лише за рахунок революціонізації повсякдення. Дж. Агамбен мовить про "есхатологічний супермаркет", котрий давно зачинений, на нього попиту немає. Мовляв, про есхатологію мало хто зараз говорить поважно навіть в середовищі теологів. 

А що ж на рахунок мікроесхатології повсякденного, ворота котрої відчинені настіж? Вже віддавна – настіж: давня мрія про радикальну новизну залишається з нами, але ходить за нами слідом секуляризованою перебранкою. Ми щоразу ступаємо на цю землю патосу новизни, коли намагаємося змінитись, коли  даємо собі обіцянки почати нове життя (з понеділка чи котрогось року), (за)провадити новий спосіб життя, новий стиль життя, послуговуватися новим кроєм думки чи ідентичності. Коли слідкуємо за модою, експериментуючи над зовнішністю. Все має здійснюватися раптово, як і годиться, за есхатологічними мірками. Зміни повинні бути швидкими і ґвалтовними: як грім серед ясного неба. І без таких обіцянок собі, без подібних намагань не вважатимемо своє життя повноцінним. Нам важливо відчувати свою спромогу на грім серед погідної днини, на раптовість літнього снігу чи зимовий цвіт. Бо так виглядає свобода. 

(Мікроесхатологія  – не відчувати себе пришитим до ситуації, не тримати себе самого у себе ж на ланцюгу.) 

(Дивно, як важко дається сучасникам метафорика, наскільки безпорадні (у масі своїй) вони серед текстів абстрактних, що не віднесені до узвичаєної конкретики, котрі зображають не близький, намацальний світ, а обшир думки, мрії, фантазії. Часом, надзвичайно весело слухати як були витлумачені чиїсь/твої слова (вживані з наміром метафорично). Загалом ж – не весело, що так складається. Що слово (як таке) впало до рівня повсякденно-інструментального ужитку (лишень). Хоча, можливо, так було завжди. Завжди були ті, хто словом послуговувався лише як хлібом, каменем чи ножем – заради грубого виживання, ті, хто легко полишав за межею пам’яті його магічну міць, чарівливість, надмірну залишковість, смислову обважнілість і, водночас, порожнистість, котру можна заповнювати на свій розсуд. Хто залишив за кордоном спомину просте твердження: оповідь може бути поезією.)

Достославні мужі легко можуть стати катами, якщо втраплять до системи, що обмежуватиме їх, спонукатиме до дій, які їм видавалися раніше нестерпними. Бо преславні мужі  вірять у свою непомильність, їхні звитяги призвичаїли їх до таких вірувань: вони керують світом – не світ ними. Одиниці можуть вистояти, але таки – можуть. (Ті, що мислять про себе як про окремішню душу, що подорожує світом/світами, і що рішення – за ними, але не завжди. Вони пильно фіксують/видивляються, коли те не завжди трапляється, коли світ їх таки непомітно впокорив, і вони були ув’язнені волею інших, не помітивши спершу цього. Найбільше чого бояться – досконалої неволі, котра являється як найбільш досконала свобода і безкрає владарювання.) 

Є й такі, котрі думають, що всі ми бранці один одного. Банальна і зловісна думка.

слова алегоричні образи
метафори та їх сестри сестріниці 
синекдохи метонімії
дітлахи племінники
катахрези антономазії 
кревняки свояки 
міктеризми ізоколони
шваґри і шуряки 
харієнтизми асиндетони
небоги і синовці 
гіпотипозиси синекіосиси металепсиси
металепсиси синекіосиси гіпотипозиси
ізоколони 
ізоколони
ізоколони
сховалися на денці
горнятка з чорною кавою
тому й доводиться 
пити її щоранку
аби повернути отеє 
рабське військо втікачів
там де й годиться бути 
у стрій на галери думки
любов згорнулася 
вужиком котиком калачиком
уроборосом левіафаном
велемовною мовчанкою
на самому денці душі-серця
знайшла скриток
у тій частині 
що доступна 
для видалення/зміни
лише адміну 
з потойбічних
вишніх світів

(І що, властиво, є центром душі, а що – периферією, що емпіреєм її, а що – мороком?)

Ангели танцюють на кінчику голки.
По іншому її боці, там де вушко,
облаштували господу.
Не знаючи призначень і половини речей,
облаштували домівку.
Зі садочком, озерцем, 
хатинками, гусочками,
курками й мальвами,
не знаючи призначень і половини речей.
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.
(Ох ж, як марудно виплітати ті мальви, 
жаліється ангельський майстер з плетення уявою,
яка гайна робота,
виплітати уявою курей,
шо за створіння, навіщо,
скиглить його помічник, 
скиглять, але плетуть. 
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.)
Відтоді, як люди перестали чекати від них вісточок,
відтоді, як зневірилися в існуванні ангельському,
змаліли своїми ангельськими тілами,
скоцюбились.
Небесні безхатченки,
(бо ж були всього лиш вісниками,
що моталися поміж світами, 
свого світу, домівки не маючи),
небесні бездомники,
котрим забажалося домівки. 
Ну, аби так, як в отих, 
аби все – як у людей.
Не знаючи призначень і половини речей,
з людського світу.
Відтоді, як люди перестали чекати від них вісточок,
відтоді, як зневірилися в існуванні ангельському,
змаліли своїми ангельськими тілами,
скоцюбились.
Тепер все плем’я їхнє,
залюбки,
поміщається на кінчику голки,
вся ангельська популяція,
на одному з її боків. 
І сперечатися вже немає про що.
Та й нікому. 
(Яка гайна робота,
виплітати уявою тих курей,
далі скиглить підмайстер.)

Євгеніка (класична) зароджується у світі, де прагнення досконалості було закладене в підмурки культури (і без нього не можна було помислити європейський світ), завдяки християнству й античному первню (різні уявлення про досконалість, не зовсім подібні шляхи її досягнення, але саме прагнення, жага – спільна). Проблема в тому, що здійснення цього прагнення перетворилося на щось недосяжне, щось орнаментальне, таке щось, пам'ять про котре пробуджується недільного ранку, з недільною проповіддю й гасне з заходом сонця, наступного дня про почуте й не згадуєш. І так – по колу: Христа розпинають у п’ятницю, а воскресає він в неділю: щоразу – у п’ятницю, і щоразу – в неділю, а потім знову й знову він воскресає і помирає, воскресає і помирає – для нас (з нашою то хиткою пам’яттю про час вічності). Та й досконалість вже не лежить в твоїй руці, не знаходиться у сфері досяжності для твої волі. Все, на що можеш розраховувати – тривання, виживання, субститут досконалості: виживання за будь-що невідомо навіщо. У такий світ приходить євгеніка як нова утопія, такий світ потребує цієї нової утопії, аби запропонувати свої відповіді до питання «навіщо». Репертуар існуючих ідеалів виявився виснаженим. Без цього її не збагнути (у цьому вся її патетика). Один з ликів її – такий (вона ж надзвичайно багатолика). 

Індивідуальне благо, яке так легко нівелюється, приноситься в жертву благу колективному – все це теж може бути витлумачене як пошук щастя, сліпого щастя, малочутливого щастя, знеболеного щастя. (Щастя рабських душ.)

  Навіть у мегаполісі, в сучасному мегаполісі, у цьому царстві метаморфоз та солодкої ефемерності свободи, як не дивно (хоча, ні – не дивно), трапляється монотонно-селянський тип існування, з усіма його зважнілими, свинцевими формами, грубо обтятими утилітарними оцінками існуючого. З усією тією кам’яною незворушністю, стабільністю та смиренністю, невимогливістю щодо власної свободи, власних прагнень (що маються самими смиренниками за житейську мудрість). Чи може бути щось більш моторошним: коли людина скам’янила себе сама?

czytałam tę książeczkę
dla poprawnej polszczyzny
w dzieciństwie 
nic z tego
nie pamiętam 
tylko tytuł  
Matka Królów
tylko okładka
w mojej pamięci
w eterze dzieciństwa
i ja, przerażona obrazem
ciemnowiśniowym
ciemnoniebieskim  
tej Matki Królów
z zamkniętymi ustami
z oczami zamkniętymi
w nieziemskich kreacjach
nieobecnej
niedotykalnej 
w eterze dzieciństwa
tej Matki Królów
ukryta, nieznana
twarz 
matki 
w mojej pamięci
tylko okładka
tylko tytuł  

крізь кришталеве вічко морозного ранку

дивлюсь на твою самотність,

на скляні рукавички, котрі не знімаєш,

аби щоразу не вмивати руки, 

торкаючись світу,

зацукроване добротою серце, 

ховається в горіховому пуделку тілa, 

знамена смутку вщент пошматовані,

(на тій світлині – всі до останнього), 

мотилі відчаю розлетілися 

по притулках для шаленців та прокажених

(на тій світлині – всі до останнього),

аби краще тебе розгледіти,

виплітаю ще декілька вічок,

(одне ліве, два правих, ще одне ліве), 

крізь кришталеві вічка морозних днин 

дивлюсь на твою самотність, 

на той святий спокій…

(на тій світлині)

різдвяна зоря вешталася небом,
перекотиполем,
за нею райдували царі, в коштовних своїх обладунках, 
що стали на ніч мисливцями, 
що ловлять свою удачу,
чужинцям брехали, що маги, 
знаєте, так безпечніше, 
намічалися крута вечірка, з’ява Царя царів (шо за один – ніхто не знав),
люди мали їх за дурнів, котрих звела на пси пиятика,
та посудіть самі, 
хто на тверезо і при здоровому глузді в найліпшому своєму прикиді 
валандатиметься пустелями за приблудою зіркою, котра теж, 
напевно, 
божевільна дурисвітка, 
глупе покотиполе, 
шо воно знає,
небесна лещиця,
дрантя, дарма, що небесне.
івент завершився в якійсь клуні,
всі прокинулися в чиїсь стодолі, 
ніхто не мав при пам’яті як потрапив туди, 
хтось казав шо то і є Цар царів,
пискливе тільце в пелюшках, поруч – писок вола (о, єзумарія)
як невдобно получилося,
для годиться вклякли перед тим тільцем, вклонилися, мало шо і як то воно буде,
віддали презенти, не жлобаки ж ми, царі, най має, мало шо, нє?,
виголосили промови, що написали ще торік,
коли прочули про царську вечірку,
одного взяли сміхи, заледве доказав, 
поволі виповзли з клуні,
поволі прийшли до тями,
даючи один одному обіцянки стати на шлях праведний 
з нового котрогось року,
дорогою додому переповідали цю історію один одному з різних ракурсів:
а я йому, а він на те мені, а ти тоді, а я тоді,
і реготали на всю іванівську, наче ті голодрабці, злиденники, 
царі (чужинцям брехали, що маги), в найкращих своїх обладунках, 
сіреч прикидах. 

⚝⚝⚝ 
вони злічили всі зорі, що зійшли на небесному полі, 
тієї ночі, коли родився,
і всі трави, 
трави земного,
примудрилися небоги, вхитрилися, 
потомки охрестять схоластами,
тих архіваріусів, 
божих шляхів тлумачів-всезлічителів, 
але буде це потім, 
потім це буде,
поки ж, як годиться, – лайдаки,
для людини пристойної – дурні,
паяци, штурпаки й легейди,
гевали, дурбили, кретини,
що сидять не в своїй тарілці, 
і п’ють,
п’ють, 
п’ють, 
чужу кров.

вони злічили всі зорі, що зійшли на небесному полі, 
тієї ночі, коли родився,
і всі трави,
трави земного,
перелічили всі Його кісточки, 
порахували волосини на голові,  
сполокали в семи водах Його слова, 
і навіть зойки, навіть займенники, 
весь дріб’язок перемили в слинявих калабанях диспутів,    
засушили, склеїли з них статечно святочні гербарії проповідей, 
зорудували електронний реєстр чудес,
як належить, з пошуком за ключовими словами,   
все робили ретельно, боялися осуду жорстокосердих нащадків,
повели лік дієслів в останніх Його промовах, лічили прикметники,
все як слід записали,
до книги якоїсь, 
(потім люди подейкували, 
що то була та сама книга доль, 
котра якоїсь днини пропала, 
з божественної канцелярії, 
з вини ще зеленого ангела-бюрократа, 
салага, молокосос,
тому ми всі гуляємо на свободі, безталанні, 
бездольні  – жодних жорстких програм, 
а Бог, навспак, бранець долі, військовополонений людських присудів)
все записали, зареєстрували, 
за всілякими опціями та принципами, і без, 
сіли відпочити, втішені, втишені, на сімдесяти сьомий рік, 
і добре було воно, 
оте злічене, витлумачене, стерильне людське царство Царя світів. 
аж раптом схаменулися, 
ой лишенько, який сором.
забули, не перерахували насмішки, 
не склали реєстр зубоскальству, 
реготу, 
глузуванню, 
не злічили кпини, 
кепкування, 
глузи, 
поглумки, 
єхидство,
в котрі загортали Його, 
пеленали, посипали, 
тесали душу Його, стелили під ноги, 
в різні часи, ближні і дальні, 
одинаки і люди натовпу, 
і про перші насмішки людські забули
(ота темна історія з заручинами Марії, її вагітністю, ги-ги)
і про останні, хресні, кров’ю вишмарувані, 
запам’ятовали.
і про серединні 
(та хоча б той івент з магами чи царями, чи мисливцями, mea culpa, mea culpa)

Боже, схорони всіх нас від людської злоби і єхидства!
І себе, теж, схорони.