Євгеніка (класична) зароджується у світі, де прагнення досконалості було закладене в підмурки культури (і без нього не можна було помислити європейський світ), завдяки християнству й античному первню (різні уявлення про досконалість, не зовсім подібні шляхи її досягнення, але саме прагнення, жага – спільна). Проблема в тому, що здійснення цього прагнення перетворилося на щось недосяжне, щось орнаментальне, таке щось, пам'ять про котре пробуджується недільного ранку, з недільною проповіддю й гасне з заходом сонця, наступного дня про почуте й не згадуєш. І так – по колу: Христа розпинають у п’ятницю, а воскресає він в неділю: щоразу – у п’ятницю, і щоразу – в неділю, а потім знову й знову він воскресає і помирає, воскресає і помирає – для нас (з нашою то хиткою пам’яттю про час вічності). Та й досконалість вже не лежить в твоїй руці, не знаходиться у сфері досяжності для твої волі. Все, на що можеш розраховувати – тривання, виживання, субститут досконалості: виживання за будь-що невідомо навіщо. У такий світ приходить євгеніка як нова утопія, такий світ потребує цієї нової утопії, аби запропонувати свої відповіді до питання «навіщо». Репертуар існуючих ідеалів виявився виснаженим. Без цього її не збагнути (у цьому вся її патетика). Один з ликів її – такий (вона ж надзвичайно багатолика). 

Індивідуальне благо, яке так легко нівелюється, приноситься в жертву благу колективному – все це теж може бути витлумачене як пошук щастя, сліпого щастя, малочутливого щастя, знеболеного щастя. (Щастя рабських душ.)