В епіцентрі катастрофи панує найелементарніше, вегетативне теперішнє. У катастрофічного мислення головоломні порахунки з майбутнім, зарубки на серці закривають котрісь там з його горизонтів, роблять ті невидимими. Життя все ще зберігає запас свободи, хоча й лічиться за сонячним та місячним календарем заразом. З’являється спокуса зображати речі схематично, зводячи все до одного знаменника, пориваючи з тягучим реалізмом об’єктів. Щастя прочувається як щось надзвичайно повільне та редуковане, тішить ‒ найпримітивніше, щось невигадливе, простацьке, неоковирне; помічаєш лет кожного листка, що падає з дерева, і це летіння наповнює серце-медузу невимовною втіхою, причину котрої годі собі пояснити.

   Червоний – голос тиші, адже лише тиша прагне барвистої гучності. Мовчання вдається до нього, аби перестрибнути провалля і почати все знову, почати розповідати, схиливши голову, аби оповідь переливалася, струменіла на черленому сонці неоковирних слів. Червоний – колір смирення, котре оговталося від сну відстороненого, холодного нахабства синього. Червоний – це залучення, вплітання, проростання у справи світу, плоть світу, кров світу. І ще – це відсутність свободи. Блакить вільних небес супроти червені крові, що єднає всіх зі всіма, без жодного шансу на втечу. Куди втечеш від цього нескінченого кровообігу? В густий шум блакиті, покраєної блакиті, роз’єднаної блакиті, поліфонічної та хаотичної?