В епіцентрі катастрофи панує найелементарніше, вегетативне теперішнє. У катастрофічного мислення головоломні порахунки з майбутнім, зарубки на серці закривають котрісь там з його горизонтів, роблять ті невидимими. Життя все ще зберігає запас свободи, хоча й лічиться за сонячним та місячним календарем заразом. З’являється спокуса зображати речі схематично, зводячи все до одного знаменника, пориваючи з тягучим реалізмом об’єктів. Щастя прочувається як щось надзвичайно повільне та редуковане, тішить ‒ найпримітивніше, щось невигадливе, простацьке, неоковирне; помічаєш лет кожного листка, що падає з дерева, і це летіння наповнює серце-медузу невимовною втіхою, причину котрої годі собі пояснити.