МІЙ РАНОК РОЗПОЧАВСЯ З АНТОНІЯ СУРОЖСЬКОГО

Так, справді. Мій ранок почався з Антонія Сурожського та його розмислів про смерть. Мова про ту лекцію, котру традиційно читав студентам-медикам щороку. Нашим (українським) бракує такої. Їх ніхто не вчить розмовляти з хворими, їхніми родичами про помирання, навіть самі (для себе, своїх світоглядних нужд) рідко коли зупиняються на цьому питанні. Зручніше – не думати, витіснити до горищ/підвалів несвідомого. Цікаво, що лекція досить неформальна. Він оповідає у ній про власний досвід перебування віч-на-віч зі смертю. По суті, це розповідь про вмирання його матері. Як по краплині звикався з цим фактом, як поступово приймала свою невиліковну хворобу його мама. А ще про правду, котру слід розповідати хворим та дітям. Антоній Сурожський був глибоко переконаний, що не слід відгороджувати дітей від факту їхньої/людської смертності. Потрібно з ними відверто говорити про такі речі. Тут головне – знайти потрібні, обнадійливі слова, врахувати ситуацію і таке інше. Дуже світла та глибока лекція. Так от у тексті є фрагмент, невеличкий такий відступ, у котрому лектор говорить про смисл смерті. Він побіжно згадує про сам сенс як такий, мовляв, він є. І все, не розгортаючи далі свою думку. Для нього, вочевидь, важливішим був факт її майбутнього подолання.

Ось фрагмент цитати: “<…> звикаєш дивитися на смерть як на віддачу життя, як на вчинок, котрий має сенс, а не як такий, котрий тебе всього позбавляє”. Що ж це за сенс? Навіщо це віддавання життя?

Більшість християнських мислителів цей сенс заперечували: смерть – це помилка, що закралася у підвалини світобудови, нонсенс, отриманий у відповідь на злочин та непослух Адама. Через давній переступ людини метафізичні (і як результат – фізичні) опції були кардинально змінені. Відтоді, після Гріхопадіння, смерть вкрадається в існування. З тих часів (а, скоріш, із того позачасся) їй підкоряються не лише самі переступники – люди, а й усі живі творива. Виглядає на надмірне покарання, котре позбавлене будь-якого сенсу.

Відповідь на питання про смисл смертності (частково) можна знайти у Платона, Г.Плеснера, у науковців/філософів, котрі обрали собі генеративну проблематику за предмет розмислів. І ще, як не дивно, у одній з дитячих оповідок Ю. Ґордера. У смерті є сенс, бо вона у цих обмежених буттєвих умовах дає шанс народитися іншому.

Щось на кшталт цього: ти вже побачив цей світ – поступися новоприбулим своїм місцем.

Кожне живе створіння запрограмоване якнайдовше тут залишатися. Людина ж віддавна мріє полишитися у світі назавжди, стати безсмертною. За існуючих умов будь-яка максимально/нескінченно продовжена тривалість життя проявлятиме з часом свій темний, побічний ефект, про котрий слід пам’ятати усім тим, хто мріє про людське безсмертя, дароване наукою.

Чим довше житимуть люди, чим більш захищеними стануть завдяки медицині, біополітиці, тим менше буде народжуватися новеньких людей. І питання не лише у браку природних ресурсів та у територіальних обмеженнях. На котромусь етапі, (майже)безсмертя – це призупинення народження.

Борони Боже, ні до чого не закликаю, нічого категорично не стверджую, жодних утопійних програм у рукаві не приховую. Мені зайшлося сьогодні про одне: сенс смертності, у чому він полягає? Винуватцем вважайте виключно митрополита Антонія та його прославлену лекцію. З неї все почалося.

І ще. Світ зі справді довгочасною тривалістю життя – це світ уповільнених ритмів, з низьким рівнем новизни та ризику, з вічно меланхолійним світовідчуттям та ностальгійними нотками, з культом юності, жадобою до неї (бо її там насправді бракуватиме, адже більшість складатимуть люди похилого віку). 

Нізащо не хотіла б там опинитися. Гадаю, ніхто з моїх сучасників не хотів би.

СКАЛКА ЩАСТЯ

Вважається, що дитинство – це яскравість або щастя. У Філіпа Делерма є крихітний есей на цю тему. Маленький, але багато у чому точний. Для Делерма, дитячі роки – це коли ти новий і відчуття новизни не покидає тебе ні на хвилину. Це й могутність запахів, барв, образів. Не існує ще чітких поділів: твоє Я ще злито зі світом. Ти – персонаж з книги, котру читаєш, ті дерева, отой пейзаж і, водночас, погляд на нього. Власне, цей стан приносить найбільше радості, є джерелом справжнього щастя. Пам'ять про нього – як скалка, назавжди залишається в душі. Через ту первинну невід’ємність ми й тужимо за цим часом. Маю певні сумніви щодо такої невіддільності. (Вірніше, часу її тривання. Минає це почування доволі швидко, припадаючи лише на частину дитинства.) Щодо моїх власних відчуттів, то, здається мені, відносно рано відчула та поставила межу між собою-дитиною та іншими-дорослими/дітьми/тваринами/рослинами/іграшками/книжковими персонажами/уявними міфологічними істотами. Справжньою скабкою є не ця архе-тотальність, а уявна (навіть частково реальна) могутність. У дитячі роки нам здається, що можемо надзвичайно багато. Все нам під силу здолати/зробити/зрозуміти. Перед нами – сотні можливостей, жодних обмежень. І не лише тому, що легко уявляємо себе метеликом, божою корівкою, принцесою чи гарбузом-що-стане-от-от-каретою. Ми – сама потенція. Тисячі доріг вкарбовані в душу, ми ще нічого не обрали, поки що нікуди не йдемо. Ми ще малі. Чекаємо.

Коли ж подорослішаємо, вирушимо в путь, обравши перші стежини. Вибір той з часом принесе якесь розчарування (цього не поминути). І тоді, у самому осередді гіркоти, захочеться подумки озирнутися та прискіпливо так порозглядати той (тягливий) час дитячого чекання. Дітьми ми згорали від нетерпіння, мріяли якнайшвидше обрати та бігти своїм вибраним дорослим шляхом. Тепер ж нам би хотілося зупинитися, почекати. Повернутися, аби почати все зі самого початку, ad ovo. Одна з найбільших оман та спокус. Невже досі сподіваємось уникнути помилкових рішень та розчарувань, якщо спробуємо пройти шлях наново? Так, часто саме таку надію плекаємо, коли починаємо тужити за дитячими літами. Ну, не віднікуймося.

          

Блакитне плаття. У народній медицині Західної Європи було популярним магічно-профілактичним засобом, особливо у XVIII–XIX ст. Голубі або сині платтячка одягали дітям (як дівчатам, так і хлопцям; дітей приблизно до семилітнього віку наряджали на дівочий манер), щоб захистити від коклюшу. Орієнтуючись на один базовий принцип імітативної магії: подібне лікується/долається подібним.

У даному випадку – подібність у барвах. Блакить плаття нагадувала синюшне обличчя хворого на коклюш під час приступу конвульсивного кашлю. Отже, світло-синій колір одежини здатен поглинати, всотувати хвороботворне начало “синього/блакитного кашлю” (стара назва коклюшу, нім. Blauhusten), пересилювати кількістю. У міфопоетичного мислення своя логіка, власні закони.

НАБІР БАЖАНЬ

Вправа ця була запропонована Стівеном Прессфілдом, автором книжки, котру зараз читаю. Слід регулярно – найкраще щодня – уявляти себе володарем магічної коробки, в котрій завжди щось та знайдеться. Щоранку подумки відкриваєш її і знаходиш те “щось” (що першим спаде на думку, те й находиш; немає жодного значення, що саме було “знайдено”). Єдина обов’язкова умова: там завжди повинна бути якась річ, уявна коробка не повинна бути пустою, коли її розкриваєш. За задумом, це просте вправляння спроможне налаштувати на оптимістичний лад, укріпити віру у щось невидиме, те, до чого поки що можна доторкнутися лише подумки. Як от до книжки, котру сидиш зараз і пишеш. І цей уявний дотик здатен посилити (слабку) впевненість, що в один прекрасний момент твої зусилля будуть винагородженні – книжка таки побачить світ. Вправу цю слід виконувати й тим, кому часто доводиться імпровізувати:  допомагає знімати напругу та страх перед самим фактом голої імпровізації – мовляв, щоб ти не почав робити, у будь-якому випадку отримаєш результат. У коробці обов’язково знайдеться корисна річ.

А можна – видається мені – придумати коробку (як казав мій дідусь – пуделко чи шабатурку) з власними бажаннями, візуалізуючи їх за допомогою предметів, що (начебто) знаходитимуться всередині. Наприклад, іграшки. Кожна така іграшка – омріяне бажання, ситуація, річ, процес, стан, почуття, котрі хотілося б отримати. Перед сном або ж коли гризе безсоння, можна подумки перебирати предмети з пуделка, з надією, що цей (псевдо)сакральний ритуал (візуалізації) пришвидшить (якось там) те довгоочікуване збування.

Моя коробка дерев’яна, середнього розміру, квадратна, стара або штучно зістарена. Її можна було б назвати рустикальною скринькою чи шкатулкою, але вона, здається мені, завелика аби віднести її до цих ґатунків. На кришці та по боках недоладно, без жодної логіки та, вочевидь, смаку, розкидані  вишиті фігурки людей, квітів, комах та різного птаства. Постаті людей виглядають доволі комічно, вони непропорційні та надмір видовжені. Ці гаптовані образки вирізали з чогось, приклеїли, потім все полакували. Хто – не знаю.  Як і не відаю звідки вона взялася. Приймаю її як факт. Не знаю який у неї вік (за коробковими, не людськими, мірками; сучасні коробки, шкатулки, скриньки старіють швидко, життєвий вік у них надзвичайно короткий; що не скажеш про їхніх прабабусь та бабусь прабабусь; тоді вони могли дуже довго (слу)жити (свою службу) і ніхто подовгу не вважав їх старими, їх передавали у спадок, лагодили, а не викидали, якщо з ними траплявся якийсь травматичний incident; у людському ж світі зворотна тенденція: тепер люди, на відміну від їхніх прадідів та дідусів прадідів, старішають повільніше, старість відкладається на потім, благо, різноманітні винаходи, фармацевтичні та косметологічні штучки дозволяють як призупинити, так і вміло та подовгу приховувати її прихід).

А ще у коробки, де будуть зберігатися мої бажання до часу їх виповнення, здається, доволі незвичний запах. Не повів – справжня химера, що поєднує у собі непоєднувані речі. Какофонія пахощів. Аромат перцю бореться із запахом кориці, пахкотіння лаврового листа намагається перекричати припахи сухої ромашки та меліси, марципанові пахощі змагаються з флером цукрових перепечених півників та інших солодких лизачків. Часом сюди ще й вклинюються ароматичні нотки медового (бджолиного) воску, ладану та надзвичайно слабкий запах деревини (якої конкретно – не скажу; гадаєте, я знаюся на таких речах?). Особливо це стає відчутно перед дощем, коли повітря настільки важке, насичене вологою, що загострює навіть слабкі та воскрешає напівпомерлі аромати. Всього цього пахкотіння надзвичайно багато, хоча речей/смаколиків, котрі його залишили, тут давно вже немає. Такий ароматичний хаос та химеризм швидко втомлює, але довго не відпускає. (Попри всі закладені у ньому конфлікти, це доволі теплий та доброзичний запах.)

Забудеш його не відразу. А, можливо, й ніколи. Навіть коли настане час збутися останньому бажанню, коли коробка зникне (бо стане непотрібною), все рівно ще довго пам’ятатимеш його. Так, як пам’ятаються значливі аромати. Кожен з нас укриває в пам’яті хоча б декілька таких. І пригадує, коли вже нічого іншого про котрусь із втрачених значимих речей не споминається, окрім запаху. Або ж коли інші форми споминів (як от образи-спогади) настільки вицвіли чи заяложені (через постійне прокручування у віртуальному мисленому кінотеатрі), що повертатися до них якось не хочеться.

Я нічого не сказала про колір. Правда ж, ні словечка? Так от, основа –  вицвіло-блакитна. Колись, вочевидь, блакить ця була більш кріпкою, гострішою. Здається мені, що теперішня бляклість личить цьому предмету значно більше, робить його крихкотілим на вигляд, а отже – більш зграбним. Що стосується вишивок, то ті – різноколірні, більшість з них вигаптувані-змережені нитками пастельних, надзвичайно ніжних, теплих тонів. Подумки називаю ті шитки вікторіанськими. Хоча, якщо чесно, уявлення не маю які насправді барви переважали у гаптуваннях тієї епохи. Хтось їх витнув і наклеїв сюди. Кому належали раніше, частиною чого були – теж сизого поняття не маю. Припускаю (і на цей раз майже не маю сумнівів), що походять вони з якогось дитячого чи жіночого речевного світу, бо чоловічим там і не пахне (зображення та узори лагідні, наївні, павутинні, вони за крихкі та за кордіальні аби бути хлоп’ячими). Імовірно, колись вони були частиною одежі, її окрасою та обарвленням.

Можливо, це була невеличка одежка, котра захищала ще не визріле, дрібне тільце якогось малюка. Коли ж дитя виросло, мама вирішила зберегти у такий спосіб пам'ять про дитинство свого дитятка, увіковічити (найсолодший для неї) час його дитинної слабкості та найбільшої (з часу його народження; бо визрівання у ній – не рахується) з нею близькості.

Або ж дитя ніколи так і не виросло. Бо жило у ті часи, коли не так вже й багато дітей доживало до свого підліткового віку. Простудилося і не вичухалося з хвороби, впало та смертельно поранилося, заразилося чимось невиліковним. Варіантів нещасть, як тих бісів, сотні. (Я ж казала: не знаю скільки років тій коробці. Можливо, вони старезна і за людськими мірками.) У такому разі переді мною не що інше як результат материнської спроби консервації світу її (померлої) дитини. А якщо вже бути точним і прискіпливим (ще й скористатися різними дослідницькими штучками), то річ ця – втілене/уречевлене намагання подолати надгірку втрату. Коробка – сурогат, ерзац – тоді вже мертвого – тіла, замінник. Малюнки-вишивки – субститути, сліди дитячої одежі та материнської любові (колись мама дитини сама все це вишила, коли чекала на дитину; хотіла дівчинку, тому гаптування таке дитинно-жіночне вийшло; так і сталося, як бажалося – народилося доня). Вона їх клеїла – наче дитя одягала, кутала, загортала. Покривала лаком – аби назавжди, аби надовго, аби не ушкодилося від випадкового падіння чи брутального чужинського поводження, аби “жило” те твориво її рук довго. Дуже довго. (І утримувало часточку її дитини “навічно”.)

Що та жінка поклала туди, коли все було готовим, коли лак висох? Не знаю. Найпростіша відповідь – іграшки, прядки волосся (була колись така мода), метрику (якщо коробка не дуже стара, це цілком можливо), свідоцтво про смерть (коли вік коробки недовгий). Там могли зберігатися листи від когось, хто був на той час далеко (у просторі чи навіть у часі, когось з минулого, теж втраченого). Ще якісь найбільш цінні речі. Це банальні варіанти. А які не банальні? Їх – легіон.

Я обираю цей: пуделко віднесли на кухню і зберігали у ньому гострі приправи та солодощі. Не майте такий жест за святотатство. За зневагу до пам’яті дитини. Кожна (в міру) добра мама – це “гастрономічна” мама. Їжа від самого початку в особливий спосіб кшталтує цей своєрідний, материнсько-дитинячий, зв'язок. Мама – це не тільки та, що народила. Ще й та, що кормить (спочатку частинками власної плоті, потім – своїм молоком, далі – сторонньою їжею), перекормлює, її думки постійно купчаться навколо цієї теми. Дитяча їжа – справжня материнська пристрасть. І коли цей рукотворний уречевлений спомин про дитину (“дитиноспомин”) опинився на кухні, то, можна сказати, що опинився він у найбільш властивому для нього місці. Щодня, відкриваючи коробку під час приготування їжі, наша героїня поновлювала (тактильний) зв'язок із ним. Наче щоразу торкалася втраченої дитини, брала її за руку чи гладила  по голівці. (Коли туди щось клала – немовби кормила.) Її найбільша любов, її найглибший біль був завжди з нею…

 

Це всього лиш невеличкий фрагмент вигаданої історії моєї придуманої коробки бажань. Що було далі? Та хтозна.

 

Сьогодні (от щойно) я подумки відкрила ту шабатурку і поклала туди перше своє бажання. Це правда. Клянусь.

NOLI NOCERE, або декілька слів про (не)етичну поведінку у віртуальних соціальних мережах

Всім нам добре відомо,  що етична поведінка – важлива складова хорошої репутації лікаря. І навспак. Будь-які кроки, котрі можуть бути витлумачені як неетичні, суттєво підривають останню, руйнуючи, водночас, одну з найважливіших/базових речей у сфері охорони здоров’я – довіру пацієнтів (існуючу або “очікувану”). Жодна інша сфера не зав’язана на довірі так, як сфера збереження та повернення здоров’я. 

Коли лікар-практик працює над власним реноме (котре і створює репутацію), чи керівник приватного лікарняного закладу ретельно відпрацьовує імідж очолюваної установи, то це не лише певна бізнес-інвестиція. Водночас, це й “інвестиція довіри”. Те, що суттєвим чином сприятиме налагоджуванню належних (“відкритих”) стосунків з пацієнтами у майбутньому і, відтак, позитивно впливатиме на терапевтичний процес.

З часів, коли в повсякденне життя увірвалися віртуальні соціальні мережі, наші можливості самопредставлення значно розширилися. Сьогодні вже мало хто сумнівається у тому, що грамотно створений та підтримуваний акаунт в котрійсь з обраних соціальних мереж (а можливості вибору й справді доволі широкі), піде на користь життю професійному, допомагаючи творити той віртуальний образ, з котрим хотілося б асоціюватися. А він, у свою чергу, буде однією з опор хорошої репутації на ринку.

Іміджеві ж помилки у віртуальному просторі – особливо, якщо їх вчасно не виправити – дадуться взнаки в реальному житті у вигляді репутаційних втрат. Це твердження теж не мало б викликати сумнівів та заперечень. Пам’ятаючи про сказане, слід  ставитися до творення власного віртуального образу, – або того, що у свій час Дж. Палфрі та У. Гессер назвали цифровою ідентичністю – як до важливого проекту, над котрим слід працювати щодня.

Кожна віртуальна соціальна мережа має свій внутрішній ритм та “закони жанру”, вловити котрі можна лише проживаючи певний час у її межах. Жодні сторонні (навіть професійні) поради не можуть повністю замінити цей власний досвід перебування. Багато навичок просто приходять з часом.

Але є речі, котрих слід остерігатися з перших же днів перебування у віртуальному соціальному середовищі. Особливо, якщо сфера вашої професійної діяльності – охорона здоров’я. Йдеться про неетичну поведінку. І не стільки про явні порушення основних заповідей та правил гри (хоча таких ситуацій траплялося нам доволі – на кшталт розголошення лікарської таємниці), скільки про ексцеси на перший погляд дріб’язкові та про ситуації, котрі можна було б охарактеризувати як етично потенційно небезпечні.

Отже, декілька практичних порад. На що слід звертати увагу, аби не допустити котрусь з етичних помилок, спілкуючись у віртуальному світі.   

         Яку б мережу ви не обрали (Facebook, Twitter, Вконтакте тощо) слід відразу ж визначитися з аудиторією, метою та завданням. Якщо ж говорити простіше, спробуйте відповісти на наступні запитання: навіщо це мені? чому я тут? яку мету переслідую? що хочу отримати? Ваші подальші кроки залежатимуть від цих відповідей. Можливо, ви всього лиш намагаєтесь вийти за межі звичного кола спілкування (професійного чи особистого). Шукаєте випадкових співбесідників (без жодних зобов’язань) та читачів,  котрим можна було б час від часу виливати душу або розповідати “про власну лікарську практику максимально відверто” (цитата з однієї анотації до профілю у твітері)? Якщо так, то найоптимальніше – створити анонімний профіль. Тоді ви зможете відносно вільно обговорювати багато діткливих питань чи навіть дозволити собі болісні зізнання. (Ця порада стосується й тих, хто переживає так зване професійне “випалення”.)

(Бо й справді:  )

Але навіть в анонімному профілі неприпустимі наступні висловлювання

         Ймовірно, ви робите ставку на професійні питання і ваша мета – знайти цікавих співбесідників-професіоналів, у яких можна отримати пораду чи навчитися чомусь новому. Зокрема, це доволі актуально для молодих лікарів чи студентів-медиків.

         У такому випадку можливі наступні варіанти: ви створюєте анонімний акаунт або ж обмежуєте доступ до вашого профілю. Так званий закритий профіль дасть змогу ретельно профільтрувати читачів вашої стрічки. Навіщо це потрібно? Якщо ви маєте намір ділитися цікавими клінічними випадками чи обговорювати питання професійні (ситуації, котрі виникають у клініці), то такі перестороги у “відкритих” соціальних мережах зайвими не будуть. Хоча б для того, аби закрити пацієнтам та їхнім родичам доступ до цієї інформації. Адже пацієнти трапляються різні. Одні доволі спокійно поставляться до того, що стали ще “одним цікавим/типовим випадком” у вашій практиці. Інші ж – достатньо болісно.  (Якщо маєте сумніви, зареєструйтесь в котрісь мережі для пацієнтів та прочитайте їхні зізнання.) І це навіть за умови дотримання вимоги конфіденційності, з інформацією без жодних імен та дат. Найоптимальніший варіант для таких ситуацій, на нашу думку, -  це створити акаунт в так званих професійних соціальних мережах (Доктор на работе, Konsylium24, Doctors.net.uk та ін.). Майже всі вони є закритими. Створення профілю передбачає складну процедуру підтвердження. На таких професійних сайтах гарантовано пацієнтів не буде. Це дозволить більш вільно себе почувати в якості дорадника чи того, хто шукає професійної поради.

         І третій варіант. Ви створюєте віртуальний профіль та починаєте користуватися віртуальними соціальними мережами, щоб, як то кажуть, себе показати і на людей подивитися. Такі наміри вимагають максимальної відкритості вашого профілю. Відтак, серед ваших читачів (фоловерів, друзів) можуть опинитися  пацієнти та їхні родичі,  колеги,  ділові партнери (існуючі чи потенційні), старі та нові приятелі. А також багато сторонніх людей, котрих ви ніколи в житті не зустрічали. Ні, це не значить, що ви не зможете нікому відмовити у доступі до профілю. (Якщо маєте намір відмовити комусь з пацієнтів, не зайвим було б підготувати лист з лаконічним поясненням причин вашої відмови.)

         Виробити вірну лінію поведінки при такій конфігурації мережі “друзів” буде доволі складно. З одного боку, ви захочете бути цікавими (а, отже, часом – провокативними) для своїх читачів-послідовників, з іншого – від обговорення багатьох тем ви будете змушені відразу ж відмовитися. Жодних клінічних випадків (з власної практики) та розповідей про “цікавих хворих”! Намагайтесь привернути увагу цікавою професійною інформацією. Краще, якщо ваш акаунт буде тематичним.

         Є й інший варіант, котрий рекомендує, наприклад, Американська спілка акушерів-гінекологів: створювати два акаунти. Один – професійний, інший – приватний.

         Якщо у житті реальному для вас є звичним так званий позитивний стиль спілкування з пацієнтами (котрий передбачає психологічну підтримку, роз’яснення, компліменти), вам буде нескладно знайти спільну мову та обрати хороший тон з ними і у віртуальних соціальних мережах. З іншого боку, віртуальна дружба може виступити хорошою школою спілкування для тих небагатослівних лікарів, котрі звикли працювати у стилі “мовчазної майстерності”.

         Завжди пам’ятайте про ту відповідальність, котру взяли на себе, погодившись “подружитися” з тими кого лікуєте. Не стільки повчаннями, скільки власним прикладом демонструйте, як слід проявляти турботу про власне здоров’я.

          Розповідайте цікаві історії з власного життя, а не з життя ваших пацієнтів. Не публікуйте світлини, на яких – пацієнти. Навіть так, зі спини.  

 

Не зловживайте чорним гумором. Будьте уважними до слів, котрими користуєтесь. Намагайтесь уникати не лише професійного арго, а й метафор, котрі роблять свій внесок у таврування хворих. Під час дискусій не називайте опонентів божевільними, хворими, паралітиками.

          Віртуальні соціальні мережі – це завжди ризик. Навіть за умови закритого профілю, з доволі обмеженим чи прискіпливо відібраним переліком читачів (з кола близьких знайомих, наприклад). Вас можуть невірно зрозуміти, а необережне висловлювання швидко розповсюдити. Спровокувати на “слизьку” дискусію на релігійну чи політичну тематику, де ви дозволите собі висловлювання, про котрі будете шкодувати. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить, як всім нам добре відомо. Тому не соромтеся вибачатися. Визнавати власні помилки. Вчасно.

HAPPY NEW YEAR!