Усім цим 'живим' (online, у сенсі в режимі реального часу, з невеликим часовим відступом від події) свідченням очевидців про війну ще довго бракуватиме щирості. Щирості як максимальної відкритості та емоційної влучності. Травмований оповідач таку відкритість не здатен ні утримати, ні навіть продемонструвати хоч якийсь час. А до того моменту, до миті справжнього відкриття оповідачем себе собі та світу (що може трапитися на шляху до одужання), на слухачів/дослідників чекатиме лише оповідний схематизм, що відноситиме до існуючих, колись читаних, почутих оповідей про війну, з усім їхнім мертвим емоційним/структурним підґрунтям.

***

Поглянь, ти розтискаєш кулак, на відкритій долоні ‒ дві оповіді, що емоційним чином не співпадають, не накладаються одна на одну без скази: чиясь ‒ розлога, велемовна, колись почута, трагічні події з котрої понадміру нагадують твої, слова болю з котрої випозичатимеш, вкладатимеш до душі своєї та серця як протези для того, щоб жити далі ‒ аби відтворювати не-цілковито-твою оповідь; і твоя ‒ мовчазна, ще не сказана, для неї досі не знайшлося правильних, допасованих слів, для цього потрібен час. Між ними існуватиме просвіт, присутність котрого і буде симптомом нещирості. Нещирості не як прорахованого лицемірства, а як крицевого обладунку від болю.

(Про що слід пам’ятати дослідникам.)