Дж. Агамбен – це філософування на руїнах, але як (достобіса) добре йому це вдається (і – провінціалізм духу, інфантилізм, з особливим флером). Він приналежний до постфілософської школи/традиції філософування. І в першу чергу – через відмову від традиційних форм філософської мови. А ще –  пристрасть, пристрасть мислителя. Нанизування смислових фрагментів (в його текстах щось від такого собі постбароко), утвердження власного «палеонтологічного» методу (що поєднується з елементами романтичного антиісторизму). 

***

Сучасні тексти про good life більшою мірою мовлять про оптимальне існування та перелицьовування, а не про розвиток. Ідея розвитку опиняється за дужками ситуацій нищівної цікавості чи дражливої турботи. Про пересічне кар’єрне зростання, «духовний розвиток» чи «саморозвиток по вихідним», що зростають з тіньової перспективи слабкого натуралізму, не йдеться, бо все перелічене – не що інше як спорадичний, фрагментований розвій, з обіцяною, примарною «можливістю стати кимось іншим», але – недовго (бо завжди на тебе чигає спокуса перелицювати себе, влити свою самість в інші форми). Субститути покути і Спасіння.