Критична відвертість ‒ те, що визначає більшість сучасних феміністичних репро- текстів. Сплавлення критичної налаштованості з відвертістю дає новий, неочікуваний висхідний ефект, що виводить далеко за межі сентиментальної прямодушності [людини (з) натовпу]. І це не щось на кшталт [стерильного] інструментарію, котрий повинен бути, про всяк випадок, просто під рукою, а певна практична діяльність, що вимагатиме щоденного інтелектуального [та афективного] вправляння заради досягнення довершеності.

 

 

У мами була мрія ‒ мрія Саду: бажання посадити сад на свій манір, сад, котрий був би сповнений глибокого символізму і драматизму, де кожна рослинка виконувала б свою роль (щось позначала, на щось вказувала), а не лише еманувала естетичною насолодою, хоча те останнє теж бралося до уваги (садити, звісно, повинні були ми ‒  я з братом, але за маминим одноосібним задумом). Спершу ми чинили цьому опір, бо в останні роки вона хворіла, практично не виходила з дому. Територія, на котрій мав постати цей «садок символізму», була задалеко, аби мама могла ‒ принаймні на відстані досяжності поглядом ‒ ним насолоджуватися. Насолода від саду все рівно перемістилася б до сфери уявного. Після тривалих суперечок ми здалися. Садочок не встиг вирости і визріти настільки, щоб можна було сказати, що ця мрія здійснилася (та й чи могла вона здійснитися, вимріяний мамою сад був дивовижний і надмірний, не для наших ґрунтів, клімату чи навіть реальності). Спершу було складно доглядати за ним через пандемію, потім мама серйозно захворіла, і нам було не до символізмів та естетизмів. Час від часу ми щось з ним, на ньому робили, якісь дрібні справи, дріб’язкові поправи та редагування, але цього було недостатньою.

Мамин уявний Сад, той остаточний, котрий замислила на схилку віку (і навіть перетворилася на бранку цього задуму), звісно, різнився від того, що там зросло, що ми змогли виплекати чи могли б виплекати. Можливо, її Сад таки десь існує (вона була переконана, що робота уяви наділяє речі певним існуванням, але це існування слід розташовувати у іншій шкалі, у відповідному для нього реєстрі правди, аби ставитися до цього серйозно). Сподіваюся, що той «неможливий» Сад, який вимріяла, колись побачимо і ми ‒ брат і я. Коли прийде наш час. (Можливо, мрії близьких людей можна буде передивлятися, як у сінема, по тому боці.)

Мама була надзвичайно життєлюбною. У ній приладжувалися, здавалося б, суперечливі речі: цікавість до тематики смерті (у різноманітних її іпостасях) і безмежна любов до живого.

Сад, садочок, городець ‒ території можливостей. Ще вчора нічого не було, а сьогодні з бурої землистої гущі проглядає зелена лапка/голівонька молодої рослинки. Завжди якісь рослинки були покликані до життя у маминій домівці, щось зростало під її рукою. Квітучі рослини товаришували її постійно, у всіх її домівках, не зважаючи на неодноразові переїзди. Це красномовна риса, що говорить про вдачу творчу, життєствердну, жадібну до краси.

Якщо квіти, то великі і барвисті. Їхня краса повинна бути дзвінкою, (натомість жіноча одежа, приміром, не такою гримкою, але елегантною, ‒ повчала мене, за мого дівоцтва, мама). Насильницько кидатися у вічі дозволено було лише квітам.

Ми з братом були співучасниками щорічних квітникових церемоній прикрашання маминих балконів. Це було порічне, весняно-літнє (і лише залишково ‒ осіннє) протиборство квітчастої краси, жорсткі змагання з прикрашання квітами домівки, у яких мама завше прагнула звитяги, котру не можна було б підважити: цілковитої перемоги над сусідськими квітково-естетичними та ботанічними рішеннями. Я і Володя брали участь: у підготовці цього дійства; покупці розсади; чернетковому розташуванні рослин, котрі доводилося неодноразово пересаджувати, якщо їхнє барвне поєднання видавалося мамі недовершеним; дискусіях стосовно суб’єктивного характеру ідеї квітчастої гармонійності  (зачинала ці суперечки, як правило, я, завершував ‒ Володя); щорічних наших капітуляціях у цих дискусіях; остаточному висаджуванні рослин, колористичні розташування котрих все рівно мамою потім не раз підважувалися.

Квіти на балконах слід було розташовувати голівками на вулицю, до людей, не навпаки. Ні, тут не можна було помилитися. Послідовність і всі віхи церемонії давно відпрацьовані. Ми щороку їх добросовісно відтворювали, наче відігравали котрусь з давніх чайних церемоній, де незмінним фоном залишалася родинна любов та прив’язаність. Ось це ‒ дія І, а це ‒ ІІ. Квіти можуть стати голосом любові, яку і смутку. Зрештою, вони чарівливі.  

 Одна з перших маминих п’єс була присвячена чарівній квітці ‒ квітці щастя (і носила таку ж, однойменну назву). Задум постав з бабусиної оповідки (мова про мамину бабусю Марину Барило, а нашу пра) про квітку папороті, що сповнює бажання, достатньо ту знайти. Квітка не принесла щастя, звела шукача на манівці. Виявилася не стільки рятівною, скільки душезгубною. Але важливо не це: в якийсь момент сюжету дивовижна, неможлива (папороть не цвіте) квітка здатна була змінити перебіг усіх можливих подій, здатна була керувати світами.

Можливо, мамин неможливий Сад був продовження її пошуків чудесного, котрого так потребувала, страждаючи від численних, невиліковних захворювань та хронічного болю на схилку віку. Відомо ж бо, садівництво ‒ туга людини за всеможністю Будівничого світів.

        Усім цим 'живим' (online, у сенсі в режимі реального часу, з невеликим часовим відступом від події) свідченням очевидців про війну ще довго бракуватиме щирості. Щирості як максимальної відкритості та емоційної влучності. Травмований оповідач таку відкритість не здатен ні утримати, ні навіть продемонструвати хоч якийсь час. А до того моменту, до миті справжнього відкриття оповідачем себе собі та світу (що може трапитися на шляху до одужання), на слухачів/дослідників чекатиме лише оповідний схематизм, що відноситиме до існуючих, колись читаних, почутих оповідей про війну, з усім їхнім мертвим емоційним/структурним підґрунтям.

***

Поглянь, ти розтискаєш кулак, на відкритій долоні ‒ дві оповіді, що емоційним чином не співпадають, не накладаються одна на одну без скази: чиясь ‒ розлога, велемовна, колись почута, трагічні події з котрої понадміру нагадують твої, слова болю з котрої випозичатимеш, вкладатимеш до душі своєї та серця як протези для того, щоб жити далі ‒ аби відтворювати не-цілковито-твою оповідь; і твоя ‒ мовчазна, ще не сказана, для неї досі не знайшлося правильних, допасованих слів, для цього потрібен час. Між ними існуватиме просвіт, присутність котрого і буде симптомом нещирості. Нещирості не як прорахованого лицемірства, а як крицевого обладунку від болю.

(Про що слід пам’ятати дослідникам.)