Про вічне повернення давного порядку речей/про віроломне вдирання нового порядку речей (світова механіка смерті, дохристиянська чи постхристиянська – на біс, на біс): ні магічними слівцями, ні аскетичними управляннями (хоча, де насправді ті вправляння у славному місті Римі?) ту інтервенцію не спинити (gesùmmaria!)

Про те, як можна впиватися тлінністю (голосно сьорбаючи при цьому): “У великого коропа із зеленим і брунастим полиском повилазили з рота кишки” (чи) “Із випатраного живота ягняти, підвішеного на гак закривавленою головою донизу, стриміли гілки свіжого розмарину”.   

Про хіть і смерть, що міцно впилися в серця/тільця одна одній своїми щупальцями-шпичками (так, що зі сторони видається, що се – сіамські близнючки): “Ti voglio bene da morire”.

Про роботу тлінності, її перипетії та ексцеси: “Ані папороть, ні водорості не прикривали п’ятьох маленьких, від десяти до двадцяти сантиметрів, молодих сірих акулок з їхньою рашпильною лускою у білій труні пластикового ящика” (або ж) “Коли син торговки інжиром гострим загнутим рибальським ножем розрізав пузо несвіжого коропа, що добряче тхнув тліном, рот рибини розкрився, і з нього закапала жовчано-сіра рідина”/“Між коров’ячими головами – їхні довгі вії позлипалися від крові – на яскраво-рожевій вервиці висів зелений, фосфоресцентний Ісус із відбитими руками”.     

Про вічно голодну, ненаситну смерть, що ласує барвами (пурпурна, біла, червона, блакитна, зелена їй, вочевидь, найбільш до смаку) та живиться часом. Ти йдеш на базар, аби купити собі щось поїсти, а там – повсюдно – риб’ячими скляними очиськами, знахабніло дивиться вона на тебе, така ж голодна і спрагла (“смерть у рибі, смерть у фруктах, смерть в овочах”).

Про ремесло смерті та ультимативну правду її. Giorno per giorno. 

Про це – “Natura morta”.

(gesùmmaria!)