Кожна культура має власні судження та упередження щодо природи дитинства, його тривалості, меж. В різні часи воно отримує, так би мовити, різний присмак. Та й змальовується дитинство від епохи до епохи різними барвами. Одні з них стають домінуючими, інші ж – опиняються на периферії. (Мова про метафорику, котрою послуговуються дорослі аби сказати щось про світ дитини чи час дитинства.)
Діти – майже непомітні персонажі в ранньосередньовічній культурі. Дитинство – сіра пляма на життєвому горизонті, час, “сповитий пітьмою” (Ансельм Кентерберійський, 1076), “прісний час”, коли розумна душа скута крихким маленьким тільцем (Гійом із Шампо, 1099), темний “час розпусти та гріховних схильностей” (“Постанови Аахенського собору”, 816).
В тих поодиноких текстах (медичних, теологічних, філософських), де все ж зустрічаються згадки про дітей/дитинство, немає й сліду розчулення перед дитям, замилування немовлятами. Те, що ми, люди ХХІ століття, звикли вважати таким “природним”, “звичайним”. Не знайдете там й туги за дитячими літами, жодних світлих, теплих, барвистих метафор навіть по відношення до власного дитинства. Натомість є сором, часом навіть огида до всього “дитинного”. Аврелій Августин (354–430) соромився свого раннього дитинства, яке було оповите “темрявою забуття”. У “Сповіді” він напише: “<…> той вік, Господи, у якому я себе не пам’ятаю, уяви собі, вірячи іншим та на підставі спостережень за маленькими дітьми, і ці міркування, зрештою, цілком правдоподібні, соромлюся відносити до мого життя.” Не відчував він жодного жалю і за своїми хлоп’ячими роками.
Діти брудні та надокучливі, непередбачливі та непосидючі – дізнаємося з тогочасних проповідей та теологічних трактатів – нечесні та грішні, з поганими схильностями. Вони люблять імітувати безсловесних тварин, замість того, аби наслідувати божественні зразки. Дитина в універсальній картині світу, в силу своєї природи, знаходиться надзвичайно близько до тварин. По-суті, вона істота, що живе життям тварини. Майже тваринка, чудернацьке створіння. Народження дитини сприймалося як небажане вторгнення: присутність крикливого та неохайного створіння, яке вимагає пильної уваги, догляду аж ніяк не сприятиме богословським розмислам чи праці на ниві Господній. “Що спільного між письмовим начинням і колискою?” – риторичне запитання, яке використовує Елоїза (бл. 1090–бл. 1164) аби відмовити Петра/П’єра Абеляра (бл. 1079–бл. 1142) від одруження. “Що спільного між письмовим начинням і колискою?” – питання, на яке більшість середньовічних інтелектуалів завше носили в кишені готову відповідь: нічого, абсолютно. Бо ж хто, “тягнучись до богословських чи філософських роздумів, зможе витримати вереск немовлят, співанки, якими їх утихомирюють няньки <…>? Хто здужає постійно терпіти ті малопочесні дитячі нечистоти?” etc.
За найбільш непривабливих та дивних створінь, котрі “недалеко відійшли від нерозумних тварин”, – “без знань, без вмінь, без чеснот” (Інокентій ІІІ, 1194) – мали немовлят. Вважалося, що в них “послаблена чутливість”, вони не відчувають болю, а кров ще не стала “в міру вогненною”. Словом, майже рослинки, що зростають під материнською рукою. Тільце їхнє ще не визріло, воно вологе і пластичне, неначе зі сирого тіста, з м’якими кісточками, його легко деформувати. (Звідси і традиція тугого сповивання: аби надати потрібної форми тілу дитини та вберегти від випадкового каліцтва.) Поводитися з малятами потрібно вкрай обережно, бо навіть надмірні обійми можуть виявитися для них фатальними.
Окрім того, до немовлят ставилися з певним острахом. Малюки – “темні душі”, котрі можуть принести багато горя та всіляких нещасть. Якщо помруть нехрещеними. З “Коректора” (“Corrector Burchardi”, 1023) Бурхарда Вормського дізнаємося: “Коли якесь немовля помре без хрещення, вони (жінки) забирають труп, ховають в таємному місці і простромлюють його кілком, стверджуючи, що якщо вони цього не зроблять, то немовля підніметься і зможе нанести багато шкоди.” Якщо породілля помирала під час пологів разом з дитиною, то такий ритуал проводили над обома тілами. Церква намагалася боротися з цими язичницькими звичаями. З перемінним успіхом, правда. Як стверджує Ю. Арнаутова, для захисту від згубної дії померлої дитини непоодинокими були й випадки хрещення мертвонароджених. За тогочасними уявленнями, під час таїнства хрещення душа може на мить повернутися в тіло.
Істоти, що постають з темряви, створіння, що живуть життям рослин/тварин, з травмованою від народження гріхом душею, з маленьким слабким тільцем, яке є настільки недосконалим, що його перевершують своїми можливостями тіла маленьких тварин, неохайні, верескливі, беззахисні; істоти, котрі постійно знаходиться в небезпеці – такими бачили дітей мислителі раннього Середньовіччя.
Дитинство й справді було найризикованішим етапом у житті людини, якщо враховувати тогочасний (надзвичайно високий) рівень дитячої смертності. Як писав на початку ХІІІ століття Філіп Новарський: “Добре відомо, що діти від народження і до досягнення десятирічного віку перебувають у великій небезпеці померти або захворіти”. Відсутність належних гігієнічних умов та необхідного догляду, епідемії, хронічне недоїдання, суворі матеріальні умови – причини високої дитячої смертності. За часів Раннього Середньовіччя не було рідкістю й дітовбивство в бідних багатодітних сім’ях, де новонароджена дитина могла стати справжнім тягарем. Не менш розповсюдженою була смерть немовлят через недогляд (випадковий чи зумисний). Про дітовбивство з “нескінченої любові” – через необережність – згадує Абеляр в “Етиці” (“Ethica, seu te ipsum”, 1132–1135). Не маючи в що зодягнути дитину, жінка намагається зігріти дитя у своїх обіймах і “тоді, думається, скорившись природній слабкості, вона душить того, кого обнімає з нескінченою любов’ю”.
Відтак, дитинство розглядалося як час нестачі, неповноти, небезпеки, період вразливості, який хотілося якнайшвидше здолати. Чи варто було шкодувати за цим часом? Звісно, що ні.
З ХІІІ століття відношення до дітей та часу дитинства стало поступово змінюватися. Про пробудження певної цікавості до світу дитини, на думку французького історика-медієвіста Жака Ле Гоффа, свідчить поява апокрифічних євангелій, що розповідали про дитинство Христа, іграшок (глиняних ляльок, іграшкового посуду), колисок. В іконографії – мода на маленьких ангелів (putti) (до того ангелів зображали дорослими) та на більш реалістичні сцени Різдва, котрі виглядають як справжня сцена пологів.
Тема дитячих захворювань потрапляє до дидактичних тестів та проповідей. В медичних трактатах з’являються розділи, присвячені догляду за немовлятами. З XIV ст. – це вже окремі посібники з догляду за дитиною чи педіатричні посібники (правда, термін “педіатрія” тоді ще не вживався).
В дитинстві виявляють свої чесноти. Найбільш яскраво демонструють зміни, яких зазнав образ дитини (зокрема, образ немовляти), проповіді Антонія Падуанського (1195–1231). Раннє дитинство – пограничний стан, немовля знаходиться на межі між цим світом мирської суєти та світом вишнім, нетварним. Маленька дитина є чужинцем в штучній, несправжній “реальності” світу дорослих, де добро підміняється злом і навпаки. Вона не вміє зодягати різні личини, видавати себе за когось іншого.
Маленькі діти є добрими, щиросердними та незлобивими створіннями, які не спроможні утримувати гнів: “Якщо образиш немовля, якщо спричиниш крик, якщо налякаєш його, але, однак, покажеш йому квітку чи троянду чи ще щось подібне і віддаси йому це, то воно й не згадає про заподіяну образу, відкладе гнів і поспішить обняти тебе”. В них світла душа, начинена благодаттю. Між Богом і немовлям встановлюється тимчасовий, але справжній та життєдайний зв'язок. Аби душі малят залишалися неушкодженими, Творець “вогнем любові” займає та зігріває їх, “немов у піску гріє”, бо потрапили вони до незичливого та холодного світу дорослих грішників. Природа людська тільки від юності починає бути схильною до зла, стає нестримною та легковажною. Проповідь “На Різдво Господнє” (“In Nativitate Domini”, 1230) містить один з найсвітліших описів природи маленької дитини, яке знало Середньовіччя: “Немовля народилося нам. Зверніть увагу: немовля, <…> будучи нагим, не соромиться; не поновлює підступності вікової; не вміє грішити; не робить ближньому зла; не тримає гніву; не ненавидить нікого; не шукає багатства; не дивується благам цього світу; не приймає вдаваного вигляду.” (Ось вони, перші паростки абсолютизації світу дитини, які будуть рясно плодоносити значно пізніше! Втім, таке відношення до маленьких дітей в цей період – це, скоріш, виключення, аніж правило.)
Дорослішання – принадження цього маленького пришельця до людського світу – супроводжується поступовою руйнацією духовного зв’язку та згасанням внутрішнього світла. Самотнє (вже без повсякчасної Божої підтримки) занурення у сіру та холодну повсякденну реальність – ось така nuda veritas зрілості.
Тому втрата дитинності – гірка втрата. Проте, можна частково повернути втрачене. Один, доволі популярний, текст тих часів “Granum Sinapis” (“Гірчична зернина”, початок 1300-х років) містив припис на таке повернення дитинства душі. Все доволі просто, на перший погляд. Щоб уподібнитися до дитини необхідно зректися світу та набутих знань про нього. Імітуючи втрату чутливості, утримуючись від суджень, відкидаючи натоптані життєві доріжки – лише так (і не інак) можна досягти внутрішнього спустошення: знайти “пустелі слід” (“so kums du an der wûste spôr ”). А там рукою подати до загубленого “дитинного” стану з його повнотою благодатного світла.
Дитинство отримує власну символічну барву (що було доволі закономірним для Середньовіччя з його тотальною символізацією) – зелену. Для Антонія Падуанського зелений колір найкраще символізує як очікуване материнство, так і дитинство, бо позначає життєдайну силу, котрою і вагітна, і дитина наповнені. Силу, котру Хільдегарда Бінгенська (1098–1179), авторка одних з найбільш славетних середньовічних медичних трактатів “Медицина” (“Physica”/ “Liber Simplicis Medicinae”, 1151–1158) та “Причини та лікування” (“Causae et Curae”, 1151–1158), назвала в свій час viriditas, маючи на увазі особливу генеративну енергію, від якої залежить зачаття, ріст, розвиток всього живого і джерелом котрої є Бог.
П’ятнадцяте століття зачароване дитиною. Діти – джерело радості (volutta), втіхи, забави та великих надій для батьків (“осереддя усіх надій, втілення усіх бажань і турбот”). Знайомство дитини зі світом, її відважна розпорядливість, з якою вона судить про світ, дає ймення речам та повідомляє про свої судження – речі справді чудові та осяйні. Ренесансні мислителі одні з перших звернули увагу на той цілющий потенціал, котрий несе зі собою спілкування з дитиною. Мова не стільки про повчання, не про “проповідницьку наочність” дитячої безпосередності та щирості. Скоріш, про ту радість, котру приносить дитяча відважність та порядкування по відношенню до значень речей, слів та світу в цілому. Зі слів Леона Батисти Альберті (1414–1472), коли дитина намагається сказати щось про цей світ – втішає це кожного, навіть стороннього: дітлахів “слухає весь дім, переказує вся околиця, про них завжди ведуть радісно-жартівливу розмову, повідомляючи і розхвалюючи те, що вони зробили і сказали.” (Інший варіант перекладу даного фрагменту: “усі домашні прислухаються до їхнього мовлення, усі сусіди передають сказане, обговорюють як святкові події, перетлумачуючи і схвалюючи те, що говорять і роблять діти”.)
Що ж (насправді) стає джерелом цієї радості? Дитяче подивування-замилування чимось звичним, непримітним, малозначимим, мізерним, “тихим” (тим, що звучить напрочуд тихо в соціальній реальності, а то й є “невидимим”), повсякденним, сприйняття його як незвичного, першорядного та чудесного. Це зчудування передається на мить й дорослим, стає невеличким землетрусом в їхньому закам’янілому до значень світі. Як ковток свіжого повітря в старечій задусі звичного. Як відчаклування за допомогою таємного ймення речі, що було відоме лише обраним.
По відношенню до цього нового створіння батьки плекають надії, виношують сподівання, мають певні наміри. Дитячі обличчя – вітрини, дзеркала батьківських бажань. “Можна вже бачити, як в дитини, – провадить той же Альберті, – <…>, неначе на провесні сходять і виявляються на обличчі, у зовнішньому вигляді, в словах, в манерах нескінченна множина добрих сподівань, немалі ознаки якнайвитонченішого розуму і глибокої пам’яті, тому всі й говорять, що дітки слугують утісі та забаві батьків та старших”. Краще стерпіти будь-які неприємності, знести різні негаразди, аніж залишитися бездітним та не зазнати батьківської втіхи, не побачивши того, хто повинен зайняти твоє місце. Ми допомагаємо дітям зростати та вибиратися “з мороку неокреслення”, вони ж “вигадують радість та надію”. Для нас. У розпалі життєвих воєн за місце під сонцем, на котрі вирушаємо щодня, вони – ті радість та надія – як найсильніші протиотрути супроти відчаю та душевної втоми, що йдуть рука в руку з “неприязною фортуною”.
Дитячі ласки наповнені великою простотою та ніжністю, потреби дитини прості та природні, а душа не знає відособленості, безпросвітності, “непрозорості”.
Втім, попри всі схвальні слова на адресу природи дитини, вона – людська істота в процесі становлення (що “є менш всього людиною”), несформована, “не вповні повноцінна”, “уразлива і безсила”. Їй лише належить наблизитися до досконалості, тобто подорослішати. Тогочасні автори дорослішання часто порівнюють з одужанням, адже збування дитинства – це поступове долання власної слабкості. Стати дорослим – це стати “міцним і вповні досконалим” (Микола Кузанський, 1463/1464).
На немовлят продовжують проектувати людські страхи. Вони й надалі сприймаються як пограничні, перехідні фігури, надзвичайно близькі до світу потойбічного. Попри всю слабкість, тільце немовляти наділяють неабиякою магічною/терапевтичною силою (якщо пригадати як часто згадки про них у цьому зв’язку фігурують у протоколах відьомських процесів чи ренесансних популярних посібниках з медицини).
Порівняння дітей з тваринами та рослинами також ще в силі. Каролус Бовіллус в “Книзі про мудреця” (“Le Livre du sage” / De Sapiente, 1510) нараховує наступні щаблі “в удосконаленні людського віку”: час Камінця (внутрішньоутробний період), час Рослини (немовлячий вік), час Тварини (з двохлітнього віку; коли саме завершується автор не уточнює), час природної Людини (розпочинається з часу “досягнення тілесної досконалості”, тобто опанування власним тілом) і, нарешті, час доброчесної Людини (відтоді, коли людина “дозріла власною душею”, опанувала пристрасті та “стала досконалою у своїй доброчесності”).
Ренесансний образ дитини приховує дві іпостасі – тваринки і генія. (Дорослішання – це ще й звуження можливостей, котрі були закладені первинно.) Дитинство – амальгама примітивного і піднесеного, світлого і темного etc. Попри те, складається враження, що з більшою насолодою автори розповідають саме про тваринну іпостась та погану біологічну оснащеність незрілої людської істоти. А ще невтомно нагадують читачам, що діти – істоти спонтанно гедоністичні, адже керуються вони не стільки розумом, скільки власними бажаннями та насолодою, котру дарує їх вдоволення. П’єтро Помпонацці (1462–1520) був переконаний, що через відсутність/недоступність бажаного (наприклад, “забороненої їжі та питва”) дітлахи можуть танути, слабнути, а то й захворіти (“De naturalium effectuum causis, seu de incantationibus liber”, 1520).
Дитинство стає солодким: “чистий та солодкий вік” – так скаже про нього один персонаж з діалогів Альберті. І він не виявиться оригінальним. Подібними порівнянням доволі часто послуговуються його сучасники і наступники: діти – “солодке та улюблене ярмо”, що “було покладене на шию божественним провидінням” (Джордано Бруно, 1585); вони навіть пахнуть солодко і цей запах здатен зцілювати різні недуги або ж просто збадьорювати (П’єтро Помпонацці, 1520).
Втім, дитячий вік – джерело гіркоти для батьків. І справа не тільки у “важких недугах, часом виснажливих і нестерпних як сама смерть”. Дитина – істота надзвичайно вразлива і пластична. Тіло дитини легко може “стати іншим” (“Occulta naturae miracula”, 1559). Навіть незначні зовнішні впливи можуть стати визначальними. Наприклад, більшість ренесансних авторів була переконана, що за допомогою грудного молока можна назавжди змінити вдачу дитини. Якщо молоко було зіпсуте, поганої якості, це могло спричини не тільки розлади шлунку чи безсоння. Грудне молоко, котре належало годівниці “з шаленством (turbazione) крові та духу”, може зіпсувати норов дитини, спричинити втрату позитивних якостей (Маттео Пальмієрі, 1439; також: Леон Батист Альберті, 1434; Бальдассаре Кастільйоне, 1524). Дитина назавжди “стане дратівливою, лякливою, відлюдкуватою”, засвоїть “схильність до гнівливості, жорстокості та підлості”. (Цими ранніми впливами пояснювали й відмінності в характерах між батьками та дітьми, якщо такі спостерігалися.)
Проте, автори XV–XVI ст. дивляться більш оптимістично на проблему дитячої вразливості, аніж їхні попередники. Як наголошує ще один персонаж діалогів Альберті: не варто абсолютизувати дитячу вразливість, хворобливість і таке інше. “Поки в дитині теплиться життя, краще надіятися, а не впадати у відчай. І не такі вже серйозні нездужання малюків, як може видаватися. Вчора він лежав в ліжку зморений і ледь не прощався з життям, сьогодні він жвавий і міцний, все йому цікаво.”
Дитина – дуже важливий та доволі ризикований життєвий проект. Тут відсутні гарантії. Хто зазнав невдачі як батько, бо не спромігся “прикрити свою дитину щитом доброчесності і прикрасити її вихованням”, зазнав невдачі в усьому (попри очевидні успіхи в інших сферах). Його життя не можна назвати таким, що вдалося. Дитя – матеріал податливий, але виліпити з нього можна далеко не все що заманеться. Щоб мінімізувати ризик невдачі, необхідно враховувати можливості, котрі закладені природою. Для того, щоб дитина не пройшла попри них, аби змогла реалізувати те, що було закладено первинно, батько (згадки про матір відсутні в аналізованих текстах) повинен пильно слідкувати за дітьми: розбирати кожен їхній вчинок, слово і жест. У такий спосіб, через “хитрування та спостереження”, батько вириває у природи таємницю життєвого призначення власної дитини. В цій таємниці – ключ до успіху не лише майбутньої дорослої людини, а й запорука власного успішного батьківства.
Дитинство має бути подоланим: “жахливо назавжди залишатися дитиною”, “дуже боягузливо не переставати бути слабким” (Еразм Роттердамський, 1524). У XV– XVI ст. ця життєва істина начебто й не вимагає особливого доведення. Повноцінне існування – це існування у світі дорослих. З повнолітньою душею в грудях, з вправним та досконалим (бо визрілим) тілом. Солодко-тягучий час дитинства з його власним ритмом та абсолютними залежностями (дитина – маленький бранець: інтенсивнішої та більш безперервної влади за батьківсько-материнську немає; хоча це владарювання на користь дитині) повинен канути в Лету. Чи варто за ним шкодувати? Скоріше, ні. А згадувати? Так, без сумніву.
Дитяча природа залишилася тією ж (та й як же інакше?), під зміни підпала лише її культурна інтерпретація. Власного дитинства вже не соромляться, про нього радо згадують, дітьми – захоплюються. Описуючи час дитинства користуються барвистими та “смачними” метафорами. Але до справжньої культурної реабілітації дитинства, коли його сприймають не лише як неповторний чи непересічний, а й повноцінний період людського життя, ще далеко: шлях – в декілька століть.
