“Лялька може проковтнути твою душу” – так лякала моя прабабуся мою маму, коли та бавилася лялечкою чи шила собі нову. Прабабуся була свято переконана, що всі ті “мамóнки” (лемківською говіркою – ляльки) – диявольський винахід. Видумка на погибель, як і будь-які інші винаходи з таким авторством.
“Лялька може проковтнути твою душу” – розповідала мені, малій, мама. “Іграшки лише прикидаються неживими – провадила далі. – Коли ти на них не дивишся, коли тебе немає поруч вони відразу оживають, перешіптуються, оповідають різні історії одна одній. Більшість з них – добродушні та віддані створіння. Але зустрічаються й злі, лукаві творива, що можуть виношувати підступні плани. З вигляду така гарненька лялечка, а в душі – пекельні вогні та мливо зі сухих скорпіонів. Така за виграшки може відібрати (спити по краплині) душу дитини”. (І не уявляєте скільки свого дитячого часу поклала, аби впіймати їх на гарячому, побачити живими! Та й хотілося дізнатися хто з них хто, врешті-решт.)
Отже, маємо дві, діаметрально протилежні ситуації, котрі лише на позір виглядають подібними.
В першій – бабуся, щиро вірячи в те, про що каже, відкриває дитині – без жодних прикрас – одну з гнітючих “правд” світу дорослих (багатшого відтінками, повнішого, ширшого, страшного): зло завжди поруч. Воно любить зодягати привабливі личини. Час від часу доведеться наражатися на його пастки. І ради на це немає. (Ось, бери, частуйся гірким пирогом правди.)
В другій – мама, котра сама ніскілечки не вірить в свою оповідку, в такий спосіб намагається прилучитися до світу дитини – магічного, більш яскравого (але такого, що не знає ще нюансів та відтінків), надзвичайно пластичного, без звичного “затверділого” кола значень (речей). Та дуже дозовано (і завуальовано) поділитися однією з “істин про світ-як-він-є”: багато речей можуть виявитися не такими, як здаватимуться.
Спілкуючись з дитиною, ми завжди потрапляємо в одну з цих двох ситуацій: або допомагаємо їй зробити черговий крок в напрямку Великого світу (дорослих), відкриваючи яким він є “насправді” (не уникаючи темних/неприглядних барв); або ж крокуємо до її маленького світу, аби не полишати її наодинці в ньому, допомагаємо його витворювати, залишаючись там хоча й люблячими, але все ж чужинцями. (Бо віри в чудесне у нас – і жмені не набереться.) І поволі/по краплині, обхідними шляхами – навіть знехотя – оповідаємо “як воно є”.
Немає коментарів:
Дописати коментар