Завжди вагаюся щодо початку. 

Зазвичай початки викликають страх, чи навіть містичний жах у тих, хто їх створює. Відомо, що зачини мають бути гострими, з них розпочинається будь-яка подорож уяви-думки, добрі початки припинають читача до чтива. Якщо мати читача за колекційного метелика, то шпильки, котрі розпинають того на одній з колекційних вітрин, і є тим зачином, добрим зачином, себто – ефективним. Голки-шпильки були гострими, агресивний творець діяв впевнено, і ось читаючий вже й попався, тепер він – заручень тексту, знерухомлений, куди ж дінеться. Чотири крихітних голки влучних слів – на чотири сторони світу, та по два крильця – на дві реальності, плюс – розп’яття уваги поміж двома світами (вигаданим, безсмертним і смертним, фактичним) – читання нашого втомленого світом метелика – читача. Спроба домовитися зі смертю, на час заперечуючи власну незворотну проминальність шляхом віртуального перевтілення, практично – віртуального помирання-воскресіння. Береш в руки книгу – і ти вже не жилець (для) цього світу, тимчасовий покійник, плеонастичний оксюморон, зсохлий гербарний метелик, прикутий шпильками образної словесності до вітрини фактичної вигадки/невигадки, принаймні доти, доки читаєш. За умови, що шпильки-голки виявилися гострими, сиріч – ефективними. 

Тому й вагаюся безконечно щодо початку: з чого розпочну черговий текст.