Вправа ця була запропонована Стівеном Прессфілдом, автором книжки, котру зараз читаю. Слід регулярно – найкраще щодня – уявляти себе володарем магічної коробки, в котрій завжди щось та знайдеться. Щоранку подумки відкриваєш її і знаходиш те “щось” (що першим спаде на думку, те й находиш; немає жодного значення, що саме було “знайдено”). Єдина обов’язкова умова: там завжди повинна бути якась річ, уявна коробка не повинна бути пустою, коли її розкриваєш. За задумом, це просте вправляння спроможне налаштувати на оптимістичний лад, укріпити віру у щось невидиме, те, до чого поки що можна доторкнутися лише подумки. Як от до книжки, котру сидиш зараз і пишеш. І цей уявний дотик здатен посилити (слабку) впевненість, що в один прекрасний момент твої зусилля будуть винагородженні – книжка таки побачить світ. Вправу цю слід виконувати й тим, кому часто доводиться імпровізувати: допомагає знімати напругу та страх перед самим фактом голої імпровізації – мовляв, щоб ти не почав робити, у будь-якому випадку отримаєш результат. У коробці обов’язково знайдеться корисна річ.
А можна – видається мені – придумати коробку (як казав мій дідусь – пуделко чи шабатурку) з власними бажаннями, візуалізуючи їх за допомогою предметів, що (начебто) знаходитимуться всередині. Наприклад, іграшки. Кожна така іграшка – омріяне бажання, ситуація, річ, процес, стан, почуття, котрі хотілося б отримати. Перед сном або ж коли гризе безсоння, можна подумки перебирати предмети з пуделка, з надією, що цей (псевдо)сакральний ритуал (візуалізації) пришвидшить (якось там) те довгоочікуване збування.
Моя коробка дерев’яна, середнього розміру, квадратна, стара або штучно зістарена. Її можна було б назвати рустикальною скринькою чи шкатулкою, але вона, здається мені, завелика аби віднести її до цих ґатунків. На кришці та по боках недоладно, без жодної логіки та, вочевидь, смаку, розкидані вишиті фігурки людей, квітів, комах та різного птаства. Постаті людей виглядають доволі комічно, вони непропорційні та надмір видовжені. Ці гаптовані образки вирізали з чогось, приклеїли, потім все полакували. Хто – не знаю. Як і не відаю звідки вона взялася. Приймаю її як факт. Не знаю який у неї вік (за коробковими, не людськими, мірками; сучасні коробки, шкатулки, скриньки старіють швидко, життєвий вік у них надзвичайно короткий; що не скажеш про їхніх прабабусь та бабусь прабабусь; тоді вони могли дуже довго (слу)жити (свою службу) і ніхто подовгу не вважав їх старими, їх передавали у спадок, лагодили, а не викидали, якщо з ними траплявся якийсь травматичний incident; у людському ж світі зворотна тенденція: тепер люди, на відміну від їхніх прадідів та дідусів прадідів, старішають повільніше, старість відкладається на потім, благо, різноманітні винаходи, фармацевтичні та косметологічні штучки дозволяють як призупинити, так і вміло та подовгу приховувати її прихід).
А ще у коробки, де будуть зберігатися мої бажання до часу їх виповнення, здається, доволі незвичний запах. Не повів – справжня химера, що поєднує у собі непоєднувані речі. Какофонія пахощів. Аромат перцю бореться із запахом кориці, пахкотіння лаврового листа намагається перекричати припахи сухої ромашки та меліси, марципанові пахощі змагаються з флером цукрових перепечених півників та інших солодких лизачків. Часом сюди ще й вклинюються ароматичні нотки медового (бджолиного) воску, ладану та надзвичайно слабкий запах деревини (якої конкретно – не скажу; гадаєте, я знаюся на таких речах?). Особливо це стає відчутно перед дощем, коли повітря настільки важке, насичене вологою, що загострює навіть слабкі та воскрешає напівпомерлі аромати. Всього цього пахкотіння надзвичайно багато, хоча речей/смаколиків, котрі його залишили, тут давно вже немає. Такий ароматичний хаос та химеризм швидко втомлює, але довго не відпускає. (Попри всі закладені у ньому конфлікти, це доволі теплий та доброзичний запах.)
Забудеш його не відразу. А, можливо, й ніколи. Навіть коли настане час збутися останньому бажанню, коли коробка зникне (бо стане непотрібною), все рівно ще довго пам’ятатимеш його. Так, як пам’ятаються значливі аромати. Кожен з нас укриває в пам’яті хоча б декілька таких. І пригадує, коли вже нічого іншого про котрусь із втрачених значимих речей не споминається, окрім запаху. Або ж коли інші форми споминів (як от образи-спогади) настільки вицвіли чи заяложені (через постійне прокручування у віртуальному мисленому кінотеатрі), що повертатися до них якось не хочеться.
Я нічого не сказала про колір. Правда ж, ні словечка? Так от, основа – вицвіло-блакитна. Колись, вочевидь, блакить ця була більш кріпкою, гострішою. Здається мені, що теперішня бляклість личить цьому предмету значно більше, робить його крихкотілим на вигляд, а отже – більш зграбним. Що стосується вишивок, то ті – різноколірні, більшість з них вигаптувані-змережені нитками пастельних, надзвичайно ніжних, теплих тонів. Подумки називаю ті шитки вікторіанськими. Хоча, якщо чесно, уявлення не маю які насправді барви переважали у гаптуваннях тієї епохи. Хтось їх витнув і наклеїв сюди. Кому належали раніше, частиною чого були – теж сизого поняття не маю. Припускаю (і на цей раз майже не маю сумнівів), що походять вони з якогось дитячого чи жіночого речевного світу, бо чоловічим там і не пахне (зображення та узори лагідні, наївні, павутинні, вони за крихкі та за кордіальні аби бути хлоп’ячими). Імовірно, колись вони були частиною одежі, її окрасою та обарвленням.
Можливо, це була невеличка одежка, котра захищала ще не визріле, дрібне тільце якогось малюка. Коли ж дитя виросло, мама вирішила зберегти у такий спосіб пам'ять про дитинство свого дитятка, увіковічити (найсолодший для неї) час його дитинної слабкості та найбільшої (з часу його народження; бо визрівання у ній – не рахується) з нею близькості.
Або ж дитя ніколи так і не виросло. Бо жило у ті часи, коли не так вже й багато дітей доживало до свого підліткового віку. Простудилося і не вичухалося з хвороби, впало та смертельно поранилося, заразилося чимось невиліковним. Варіантів нещасть, як тих бісів, сотні. (Я ж казала: не знаю скільки років тій коробці. Можливо, вони старезна і за людськими мірками.) У такому разі переді мною не що інше як результат материнської спроби консервації світу її (померлої) дитини. А якщо вже бути точним і прискіпливим (ще й скористатися різними дослідницькими штучками), то річ ця – втілене/уречевлене намагання подолати надгірку втрату. Коробка – сурогат, ерзац – тоді вже мертвого – тіла, замінник. Малюнки-вишивки – субститути, сліди дитячої одежі та материнської любові (колись мама дитини сама все це вишила, коли чекала на дитину; хотіла дівчинку, тому гаптування таке дитинно-жіночне вийшло; так і сталося, як бажалося – народилося доня). Вона їх клеїла – наче дитя одягала, кутала, загортала. Покривала лаком – аби назавжди, аби надовго, аби не ушкодилося від випадкового падіння чи брутального чужинського поводження, аби “жило” те твориво її рук довго. Дуже довго. (І утримувало часточку її дитини “навічно”.)
Що та жінка поклала туди, коли все було готовим, коли лак висох? Не знаю. Найпростіша відповідь – іграшки, прядки волосся (була колись така мода), метрику (якщо коробка не дуже стара, це цілком можливо), свідоцтво про смерть (коли вік коробки недовгий). Там могли зберігатися листи від когось, хто був на той час далеко (у просторі чи навіть у часі, когось з минулого, теж втраченого). Ще якісь найбільш цінні речі. Це банальні варіанти. А які не банальні? Їх – легіон.
Я обираю цей: пуделко віднесли на кухню і зберігали у ньому гострі приправи та солодощі. Не майте такий жест за святотатство. За зневагу до пам’яті дитини. Кожна (в міру) добра мама – це “гастрономічна” мама. Їжа від самого початку в особливий спосіб кшталтує цей своєрідний, материнсько-дитинячий, зв'язок. Мама – це не тільки та, що народила. Ще й та, що кормить (спочатку частинками власної плоті, потім – своїм молоком, далі – сторонньою їжею), перекормлює, її думки постійно купчаться навколо цієї теми. Дитяча їжа – справжня материнська пристрасть. І коли цей рукотворний уречевлений спомин про дитину (“дитиноспомин”) опинився на кухні, то, можна сказати, що опинився він у найбільш властивому для нього місці. Щодня, відкриваючи коробку під час приготування їжі, наша героїня поновлювала (тактильний) зв'язок із ним. Наче щоразу торкалася втраченої дитини, брала її за руку чи гладила по голівці. (Коли туди щось клала – немовби кормила.) Її найбільша любов, її найглибший біль був завжди з нею…
Це всього лиш невеличкий фрагмент вигаданої історії моєї придуманої коробки бажань. Що було далі? Та хтозна.
Сьогодні (от щойно) я подумки відкрила ту шабатурку і поклала туди перше своє бажання. Це правда. Клянусь.
