(нічого особливого ніжність самоти – елегійна псевдоготика)
сидить серед площі з позаминулого покійного століття
висмоктує з неї час виставляє на кпини простір
(поруч з ним кожен наче те зелене яблучко чи пуголовок – дитя незріле)
дивиться єдиним розцвіченим хижим
оком старого мисливця на світ
дивиться тне зі світу власну витинанку
василіскову
кістляве тіло ножиці ножички
барвисте око бритвочки сцизорики
страждальці гріються душами
в його холодному череві
справляють щоденні бенкети осмути і надії
випасають лиликів смутку
заржавілі механічні бажання
напівпритомні дитячі серця
худющі свої добродійства
тримаючи тих на припоні
як домашніх собачок
аби не згубилися
трофеї піратські
тне крає гостроверхою чуприною небо
цей володар однієї з найбільш
гострих свідомостей сучасності
бо хто ж серед сучасників сягає таких вишніх матерій
голівонькою?
світ йому сто літ як обрид
тому зволилося одноокому зробити з нього власну
витинанку відділити лівих від правих
відітнути добро від зла
sic від non
цвітастий гомін щастя від
первоцвіту біди
світло від пітьми
аби чорним по чорному
і синім по синьому
грубими мазками
як за часів його молодечих
коли однооким піратом був – ловцем душ
а світ видавався простим як крицевий равлик
чи кухоль пива з рустикальним хлібом
(«ті камені стали хлібом моєї уяви»)
стою вдивляюся в його пильне піратське око
і зачинаю тяти свою
терпить Бог лукавих
та не довіку
(29 січня 2018 р.)
