Місто стоїть на руїнах, під містом – світ могильний. Не володіли такою силою, аби руїн позбутися до початку будівництва. Почали – на руїнах. І постало місто на залізних велетенських пустопорожніх колонах, підмурках. На котрих, десь-не-десь, – просвітчасті східці і віконниці, віконниці і  прозірчасті східці – десь там – поміж новим містом і давнім, похованим світом. Місто будували тисячоліттями. Підмурки (здоровенні металеві курячі ніжки з ажурними візерунками-східцями, що нагадують плетиво нервових сполучень) довелося постійно залатувати, лагодити, аби – встояло, місто надмогильне. (Візерунок міста Анни Ін/Інанни, богині без ясної, однозначної ідентичності, Королеви Неба, в романі Ольги Токарчук “Anna In w grobowcach świata” – впадає в око – чимось, попри відмінності, нагадує “Onecity” – урбаністичний утопічний проект Білла Інслі, добрий взірець так званої “паперової архітектури”, що від Піранезі точиться і вдає з себе архітектурний проект. Насправді ж є нічим іншим як маніфестацією такого-сякого експлозивного досвіду позабуденних подій/жагою такого досвіду у пустелі мирського.)

***

Сучасна людина – абстинент метафізичного. (Котрась єзуїтська жилка у неї ще зберігається, але направлена вона на інші речі – неостаточні, навіть якщо йдеться/заявляється про остаточні.) Її світ постав на румовищах давніх онтоетичних обріїв, позбутися котрих – не здужала (Просвітницький проект, в наївності своїй, це збування передбачав), і те її муляє, як камінець в черевику.

Сучасна людина – абстинент метафізичного. Не так вже багато охочих подумки ступати за онтичний край, тим паче спускатися нижче самих підмурків – аж до руйновищ смислів, аби впасти в ту землю похованих сенсів – зерниною, і прорости – райським (цілющим) яблуком, аби щось в життєсвіті залатувати, зшивати, виправляти, перекроювати – наново перетлумачуючи. Аби узвичаєне, ідеологічно пробуджені ілюзорні уявлення чи проста натуралістична наївність з її привабливою квазігарантованістю (твердженнями про добробут та вичерпними сьогосвітніми відповідями на питання unde malum) геть не перекрили духовний обрій, перетворивши життя на щось уніфіковано-нестерпне.

Якщо (достатньо далеко) відступитися від найближчого, сюжетно-емпіричного сенсу, про це – “Anna In w grobowcach świata”. Скоріш так: у цьому – жест Ольги Токарчук, у книзі втілений. Таке моє свавільне витлумачення. 

Є пристрасті плинні, є – сталі, здатні відтворюватися нескінченно. Нещодавно, працюючи над новим курсом (в котрому – про клінічне мислення), схопилася за думку, котра довго десь там, на задньому плані свідомості, роїлася, що чимала частина літератури (загалом, посібники з лікарської деонтології, етики etc), на котрій замислювався курс (замішувалося те нове тісто), була у мене здавна, куплена за моїх дитинно-підліткових часів. Щосуботи я випасалася (витрачаючи всі свої дитячі кишенькові гроші) у книжковому, де подібного медичного добра було чимало. Це стало більше аніж звичкою – ритуалом. А далі – насолода від читання, słodkie życie, клаптики його. Якщо у моїх подруг під подушкою лежав (гіпотетичний) томик любовної лірики, то у мене замість нього був (цілком конкретний) рецептурний довідник лікаря, наприклад. (Нині зранку там – під подушкою – лежали “Європейські перспективи етики охорони здоров’я”, вочевидь – відтоді мало що змінилося.)

Лікарська етика досить доладно синтезувала/всотала дві мої великі давні любові-пристрасті (між котрими тривалий час існувала напруга): одна – до історії медицини (медицини за перевагою, бо історію як таку – не люблю), інша – до філософії. Останню, загалом, тепер маю за прислужницю медичної етики. У моєму світі – це так.  

Чи не Беньямін був переконаним, що повний смисл багатьох теперішніх чи минулих подій може відкриватися не одразу, згодом, лише в певний момент своєї історії. Отеє дивовижне почування, коли пишеш текст і шукаєш цитати для нього з книжок, котрі сама собі купила дівчинкою, бо були до серця, а не з котроїсь там потреби, без будь-яких утилітарних випереджень. Пишеш і розумієш – коло замкнулося, котрийсь сенс віднайдений, часи (дитинний і дорослий) в особливий спосіб – новим розумінням – злучені.

(У такі хвилини починаєш вірити в те, що Яннарас назвав неповторною онтологічною ідентичністю, котра є підґрунтям поведінки, характеру. Вірити, що індивідуальна неповторність людей, всі їх унікальності – не випадкові, не є простою грою біологічних випадків чи приреченням соціальних, історичних доль/умов, а мають онтологічне вкорінення. Вірити, що людські обличчя, генетичне оснащення, думки, любов/любовні пригоди, творчі спроможності, наміри, сутнісні бажання – поза межами звичайної випадковості. Я є такою, бо мала стати такою, тільки такою – не інакшою. І так з тим, що люблю.)

Якщо й справді існує щось схоже на онтологічну ідентичність, то й існують вічні, непереборні (розумові) пристрасті-любові (не лише одноденні/плинні), котрі даються назавжди. І їх – не згасити. Нічим.

Починається все так – як в давніх оповідках. (Починається все так, як в давніх трактатах.) Ні, це й була давня оповідка, котру переказав Сервантес, сховавши факт її старожитності за спиною. Дехто на ймення Томас Родаха постраждав від нерозділеної пристрасті. Скоштувавши солодощі з приворотним зіллям, якими пригостила його знехтувана ним панянка, втратив на силі та розумі. Якщо тілесні сили з часом вдалося повернути якимись цілющими бальзамами (чи самі повернулися, про це не мовиться), глузд ж полишився незмінним – несправним. Ілюзія/фантазія про власну крихкість, вразливість відняла у нещасливця спромогу жити звичайним життям. І він зажив незвичайним. Оскільки мав себе за скляного (це й була його основна хвороблива фантазія), забороняв будь-кому наближатися до себе, людські обійми вважав згубними, доторки – фатальними.

Жив у полі, спав на сіновалі, дивовижно одягався, став справжнім одинцем. Безпечними для нього залишалися лишень розмови. (Балачки з першими зустрічними тримали його десь поруч зі світом людей, на його околицях.) Сам напрошувався, зазивав співрозмовників аби запитували у нього про будь-що, він (мовляв) – відповість. Резони, котрими закликав питальників, були наступними: бо ж якщо тіло не м’ясисте – скляне, душі у ньому більш вільготніше, аніж у звичайному, землистому. Вона стає спритнішою, прозріває правду в стократ глибше. Тваринна іпостась від нього відділилася, тваринні характеристики були втрачені, духовна міць, свобода зросла.

Так щодня повчав/розважав публіку, виголошуючи дошкульні присуди людським вчинкам, присуди-мішанки (приправлені деінде макаронічною латиною) з щоденної ортодоксії, святенницького красномовства, моральних інтроспекцій, гострослів’я та розмислів “людини з місяця” (людини, що спромоглася нагледіти в узвичаєному дивовижне, фантастичне). (Було у цьому більше навіженого кокетства з мудрощами, божевільної чарівливості, аніж нав’язливого моралізування.) Публіка залишалася враженою. Повсякдень відповідаючи на всі ті незлічимі quaestiones quodlibetales людей з натовпу, що сунув за ним хмаровинням повсюдно, Томас мимоволі опинився в хиткому статусі вуличного божевільного мудрія – того шоумена давніх часів. І ось його вже мають за найрозумнішу людину на світі, що вловила (як сказав би Джойс) “inside true inwardness of reality” шляхом “sextuple gloria of light actually retained”.

Загалом, пригод зазнав чимало. Зцілив його якийсь зайшлий чернець (яким чином – невідомо, чи не qua malum?). Примітним стало інше. Зцілення виявилося фатальним для його проповідницької слави. Він повернув собі своє колишнє, інертне, землисте тіло (те – з плоті-крові) і став знову покірливим, соціально боязким, бажання його стали таким ж – землистими. Проповідницька пристрасть – згасла, проникливість – стерлася, інтелектуальне збудження – вивітрилося, гнів на людство, його слабкості – зносився, вицвів, від щоденних рустикальних епіфаній – не лишилося ні сліду. Хоча й намагався переконати інших (себе), що все залишилося незмінним, що хоча й одужав, але здібності його – при ньому: ніхто не слухав. (Натовп – не часто, але таки трапляється – проявляє неабияку інстинктивну проникливість і згасле діонісійство, погамований шал прочуває відразу ж. Прочувши – байдужіє.)

Хвороба може виявитися оружжям душі, протестом (або ж, як писалося в одному минулостолітньому дослідженні, “вирішальним революційним потенціалом”), може стати натхненням. (Томас Родаха, одужавши, своє втратив.)

Стільки століть промине, аніж про це знову згадають. Хоча б той же Базальйо, Купер, Бінсвангер, Кангієм чи Лейнг. Вони б не стали, як то Карлейль, вклонятися здоров’ю (є у нього такий пасаж, де про поклони – чи не без метафор). Ні, таки не стали б.

(Карлейль: Здорова людина сповна гідний продукти природи. Добре мати здорове тіло, але здорова душа – ось те найголовніше, що людина повинна випросити в небес, ось що є найпрекраснішим, чим небо може ощасливити бідних смертних. Здорова душа зразу – без допомоги штучних філософських ліків, без завжди сумнівних символів віри – сама дізнається, що є благом, приймає його і твердо притримується; вона дізнається також що є злом, і добровільно відштовхує це від себе.

Бінсвангер, Кангієм, Лейнг (заразом, обурено): Naïve!)

Гламурний часопис – сад спокус (де листки швидко жовтіють і опадають, гортаєш часопис, вони й одразу опадають – листочки того саду, бо модні сезони, преціж, тут надзвичайно жваво змінюються, і їм завше тісно у звичайній циклічності природи).   

Дж. Агамбен (десь, якось) мовив про моду як про певний досвід часу, неповторної переривчастості, безнастанної гри випереджень & припізнень у ньому. Вона – вододіл, що ділить, перериває час навпіл – за принципом актуальності (і неактуальне назавжди залишається по ту сторону правди): по один бік – те, що вже вийшло з моди, по інший – те, що туди вже втрапило. Усі тонкощі несхожості цих двох станів/режимів є блискавично очевидними для знавців (та всіх більш-менш причетних): такі легко визначають що “в моді”, а що – ні (підтверджуючи у такий спосіб ще й власну їй відповідність). Ген неочевидним є момент переходу з одного стану в інший. Практично неможливо чітко ідентифікувати в часі пору народження всілякої моди (ту саму благовісну мить). Можливо, це трапляється в момент народження котроїсь незвиклої, новаторської форми-ідеї, що кардинально змінить надалі фасони одежі/стилів життя, – на часі замислу. Або ж на етапі малюнку чи створення в ательє прототипу/прообразу. Чи за часів показу на подіумі чи в часописі, коли новинки образу демонструються тим, хто повинен прийняти їх, зробивши частиною гардеробу. Kairos моди, її час – невловимий, вона випереджає себе саму – і тому постійно припізнюється. “Бути в моді” передбачає якійсь елемент вічної незбіжності з теперішнім, з тим, як воно є (з подальшими випередженням & запізненням). Мода не лише швидкий на руку Могильщик існуючого (бо невблаганно знищує щойно усталене), легкокрилий творець досі не баченого, а й легкодухий Воскреситель, що своїми цитуваннями елементів минувшини здатен оживляти давно померле, воскрешати глибоко забуте, припинати до купи (в одній одежині, наприклад), сплавляти віддалені у часі епохи. “Час моди” має й свою есхатологію – прагнення Вічної новизни і небувалої досі трансформації. (Можливо, і не так Агамбен все це переповідав. А чогось взагалі не мовив.)  

Якщо триматися цієї версії, то мода спроможна вчиняти те, на що здатен хіба що час месіанський (чи апокаліптичний), з усіма його дивними розломами, розмиттями і часовими розтяжками, як свідчила про нього християнська традиція. (Під месіанським часом тут розуміється не кінець часів, а оновлена, видозмінена, якісно інша, “жива”, насичена зв'язаність поміж кожною миттєвістю теперішнього та минулим й позачасовим (вічністю). Час, перед котрим не скоряємося, а котрим владаємо, бо оволоділи душею своєю, а тому – і часом своїм.) Досвід часу, котрий дарує мода, близький до месіанського, тільки от мета такого оволодіння (часом) у них – різна (конфігурація таж, тільки точиться все за межами sacrum).

“Час моди” – не що інше як профанація (у тому давньому значенні) часу месіанського; досвід месіанського часу (внутрішньо перетвореного звичайного, хронологічного часу), що став забавкою, обернувся на гру в остаточний поділ на “нове” та “старе” (“модне” і “немодне”), на забавляння Вічним оновленням та трансформаціями – і став модою – плинним втішанням тлінних сердець, секуляризованою пародією на “нове небо і нову Землю”.

Зіґмунт Бауман в текстах часто порівнював утопістів зі садівниками, часом – прирівнював (те й інше заняття): утопісти такі ж полонені ідеєю/пошуками ідеальної гармонії як садівники, а садівники – такі ж бранці тієї ідеї як утопісти. Садівників мав за найзавзятіших і найвміліших творців утопій. “Саме до образу ідеальної гармонії садівників, викладеного спочатку як задум у їхніх головах, “завжди причалюють сади”, що є прототипом способу, згідно з яким людство, згадуючи твердження Оскара Вайлда, зазвичай причалює в країну, яку називаємо «утопією»”. Й справді: сад – крихкий, замкнутий, керований світ, котрий витворений уявою, волею та зусиллями садівника. Він його умислив і здійснив, йому посміхнулося щастя повної реалізації, не кожен подібним зможе вихвалитися: з тієї солодкої бауманівської парочки – поки що лише садівник. А його метафоричному побратиму – утопісту – залишається гіркота предковічної поразки та оскомина завидків (до того ж садівника, хоча б), бо всі мрії про лад людського світу, що став цілком його, утопіста, гармонійним розумним витвором (де всі вражені частини були замінені, а помилки назавше усунуті), залишаються або всього лиш повністю непридатними (ні до чого), жалюгідними  мареннями, або ж мареннями катастрофічними, що занапащають. Бачте, експериментувати з людським поставом щодо світу/ладу – це не те ж, що розважаться з рослинним: мовчазним та улігшим. (Промовчав про все теє Бауман. Не про те йому йшлося. Залишимо його у спокої. Забудьмо зараз про нього.)

Бог теж колись (до Гріхопадіння) був достобіса добрим садівником у своєму Саду Едемському. І був там лад, і був його задум здійсненим (і можна було ним похвалятися) допоки люди були з рослинними, покірливими серцями, з серцями – соковитими, пурпуровими яблуками, не червивими, не надкушеними, з думками – нерухомими звірятами (і все це так вдало вписувалося в едемський ландшафт).

В якісь єретичні миттєвості віроломно впинається мені в серце думка-шпичка, що після едемського переступу тих славнозвісних двох (А.+Є.) сталася ще одна метаморфоза: перелицювався (чи замаскувався) отой Мудрий Бог-Садівник на/під Утопіста, котрий і досі сподівається на неможливе, попри всі оскомини Своїх предвічних поразок, що з людським родом пов’язані, попри всі гуманітарні тисячолітні катастрофи. Він вперто не виходить з гри.

[Quid est теє malum?]

Прогнози щодо грандіозних змін у повсякденній лікарській практиці, на котрі слід чекати в недалекому майбутньому, з’являються далеко не вперше. На початку минулого століття, у 60-ті роки, згодом – у 70-ті не раз мовилося про майбутній занепад самого фаху. Мовляв, він втратить свою первинну, базову функцію: лікар стане непотрібним, від сили – виступатиме як посередник. Вся робота ляже на плечі/плати розумних діагностико-терапевтичних машин. Замість терапевта – робот, замість лікарні – щось на кшталт заводу-клініки, де – у конвеєрний спосіб – повертатимуть втрачене здоров’я розумні машини. Тепер футурологи знову взялися проговорювати такий сценарій, до того ж – як щойно створений (користуючись, вочевидь, короткою культурною пам’яттю споживачів інформації, або ж самі виявилися враженими культурною амнезією). Правда ж у тому, що жоден з прогнозів – ні консервативний (нічого кардинально не зміниться, лишень технічно присмачиться), ні радикальний (зміниться буквально все) – не справдиться. Реальність знову поставить підніжку усім провидцям. Буде якось по-іншому, не так як мовилося у цих новоспечених субститутах утопії, котрі насправді – recycled.

Завжди вважала, що всі справжні присуди (як естетичні, так і моральні) – ті, що виголошуються після смерті, живими на адресу тих, хто пішов. І не тільки. Може статися, що кожен на своєму індивідуальному Страшному суді сам собі за суддю (при мовчазній присутності сил вищих), і зважує на шальках вищих присудів не лише обраний життєвий проект, власні моральні рішення, а й створену/вистраждану картину світу чи свої естетичні смаки. Звести Остаточний суд лише до вироків моральних – це звузити, сплескати, зробити одновимірними Бога, людину та її світ. Окремим пунктом, мабуть,  на цій метафізичній судовій тяжбі є відсоток тих банальних жестів, заяложених слів та рутинних шляхів, котрі дозволив собі підсудний (звісна річ, всі ми різнимося рівнем банальності, котру собі дозволили, а не її відсутністю). 

До всіх відомих мені її означень я б долучила одну коротеньку фразу: банальність – це не спокута легкість творення та існування.

Ж. Батай (хто б там що не казав) мав людину за істоту навдивовижу сором’язливу. У переліку речей, за котрі та відчуває гострий сором, на чільному місці – її природні витоки. (Осорома, як знаємо, часто породжує забування чи засліплення.) Людина наполегливо намагається оминути/витіснити тему свого природнього народження. І теє витіснення триває впродовж всього періоду існування людства. Їй більше до смаку різноманітні генеалогії, що гарантують божественне походження. Люди “не тільки не можуть, але й не бажають нічого знати про своє справжнє тваринне минуле: як на рівні загальної історії, так і на рівні кожного індивідуального життя культура повсюдно накладає заборону на знання про грубу істину народження людини”. Як за межами колективної пам’яті часто опиняється питання генеалогії, звідки взявся людський рід, так за межами індивідуальної пам’яті – позбавлене стерильності народження з тіла жінки. (А ще, той сором – ключ до розуміння природи людини та сенсу історії, як гадав.)

У тій повселюдній натальній сором’язливості зненацька щось зламалося, наш автор цього не спромігся помітити (не через несвідоме обминання/засліплення, просто життєвий час його дійшов до краю якраз при порозі цього зламу).  Риса, котру мав за постійну та незмінну ознаку в людському становищі, котрогось дня самовідмінилася, втратила свою чинність. Все пішло (котрогось століття) сторчголов, одягнулося навиворіт (звісно ж – в другому окрайку ХХ ст.). “Груба істина народження людини”, її усвідомлення раптом стали важливим інструментом терапевтичного оснащення, частиною праці над конструюванням оновлених ідентичностей. Якоїсь  днини вона почала слугувати зціленню, стійкій трансформації чи підживлювати духовний нарцисизм. Достатньо хоча б пригадати психоделічні дослідження С. Грофа, сумнівні практики Л. Р. Хаббарда, парадоксальні висновки (щодо генеративності) Ф. Шуона чи Ю. Крістєвої.

(Раптовість деяких змін й справді вражає.)

З прийшлим Різдвом!

Святий Франциск (як не дивно), зі своєю зневагою до володіння та культом бідності, з’явився акурат напередодні зародження ідеї суспільства споживання. Якщо хтось думає, що ідея ця – утвір нещодавній, дуже помиляється. Зламний час – Християнське Відродження (ХІІ–ХІІІ ст.), після котрого почалася та поступово наростаюча (спочатку латентна, а потім і явна) споживацька мобілізація, “глибока мутація в екології людського роду” (Ж. Бодріяр), вибух котрої маємо нагоду спостерігати зараз. Перші ж ластівки були пущені у небо італійським Ренесансом, з його культом античних предметів та пристрасним колекціонуванням різноманітних дрібниць (з вишньої точки зору). Ренесанс – це світанок “часу речей”. 

Отже, можемо вважати святого Франциска за супро(ти)вісника нашого речелюбного часу.