Гламурний часопис – сад спокус (де листки швидко жовтіють і опадають, гортаєш часопис, вони й одразу опадають – листочки того саду, бо модні сезони, преціж, тут надзвичайно жваво змінюються, і їм завше тісно у звичайній циклічності природи).   

Дж. Агамбен (десь, якось) мовив про моду як про певний досвід часу, неповторної переривчастості, безнастанної гри випереджень & припізнень у ньому. Вона – вододіл, що ділить, перериває час навпіл – за принципом актуальності (і неактуальне назавжди залишається по ту сторону правди): по один бік – те, що вже вийшло з моди, по інший – те, що туди вже втрапило. Усі тонкощі несхожості цих двох станів/режимів є блискавично очевидними для знавців (та всіх більш-менш причетних): такі легко визначають що “в моді”, а що – ні (підтверджуючи у такий спосіб ще й власну їй відповідність). Ген неочевидним є момент переходу з одного стану в інший. Практично неможливо чітко ідентифікувати в часі пору народження всілякої моди (ту саму благовісну мить). Можливо, це трапляється в момент народження котроїсь незвиклої, новаторської форми-ідеї, що кардинально змінить надалі фасони одежі/стилів життя, – на часі замислу. Або ж на етапі малюнку чи створення в ательє прототипу/прообразу. Чи за часів показу на подіумі чи в часописі, коли новинки образу демонструються тим, хто повинен прийняти їх, зробивши частиною гардеробу. Kairos моди, її час – невловимий, вона випереджає себе саму – і тому постійно припізнюється. “Бути в моді” передбачає якійсь елемент вічної незбіжності з теперішнім, з тим, як воно є (з подальшими випередженням & запізненням). Мода не лише швидкий на руку Могильщик існуючого (бо невблаганно знищує щойно усталене), легкокрилий творець досі не баченого, а й легкодухий Воскреситель, що своїми цитуваннями елементів минувшини здатен оживляти давно померле, воскрешати глибоко забуте, припинати до купи (в одній одежині, наприклад), сплавляти віддалені у часі епохи. “Час моди” має й свою есхатологію – прагнення Вічної новизни і небувалої досі трансформації. (Можливо, і не так Агамбен все це переповідав. А чогось взагалі не мовив.)  

Якщо триматися цієї версії, то мода спроможна вчиняти те, на що здатен хіба що час месіанський (чи апокаліптичний), з усіма його дивними розломами, розмиттями і часовими розтяжками, як свідчила про нього християнська традиція. (Під месіанським часом тут розуміється не кінець часів, а оновлена, видозмінена, якісно інша, “жива”, насичена зв'язаність поміж кожною миттєвістю теперішнього та минулим й позачасовим (вічністю). Час, перед котрим не скоряємося, а котрим владаємо, бо оволоділи душею своєю, а тому – і часом своїм.) Досвід часу, котрий дарує мода, близький до месіанського, тільки от мета такого оволодіння (часом) у них – різна (конфігурація таж, тільки точиться все за межами sacrum).

“Час моди” – не що інше як профанація (у тому давньому значенні) часу месіанського; досвід месіанського часу (внутрішньо перетвореного звичайного, хронологічного часу), що став забавкою, обернувся на гру в остаточний поділ на “нове” та “старе” (“модне” і “немодне”), на забавляння Вічним оновленням та трансформаціями – і став модою – плинним втішанням тлінних сердець, секуляризованою пародією на “нове небо і нову Землю”.