Є пристрасті плинні, є – сталі, здатні відтворюватися нескінченно. Нещодавно, працюючи над новим курсом (в котрому – про клінічне мислення), схопилася за думку, котра довго десь там, на задньому плані свідомості, роїлася, що чимала частина літератури (загалом, посібники з лікарської деонтології, етики etc), на котрій замислювався курс (замішувалося те нове тісто), була у мене здавна, куплена за моїх дитинно-підліткових часів. Щосуботи я випасалася (витрачаючи всі свої дитячі кишенькові гроші) у книжковому, де подібного медичного добра було чимало. Це стало більше аніж звичкою – ритуалом. А далі – насолода від читання, słodkie życie, клаптики його. Якщо у моїх подруг під подушкою лежав (гіпотетичний) томик любовної лірики, то у мене замість нього був (цілком конкретний) рецептурний довідник лікаря, наприклад. (Нині зранку там – під подушкою – лежали “Європейські перспективи етики охорони здоров’я”, вочевидь – відтоді мало що змінилося.)

Лікарська етика досить доладно синтезувала/всотала дві мої великі давні любові-пристрасті (між котрими тривалий час існувала напруга): одна – до історії медицини (медицини за перевагою, бо історію як таку – не люблю), інша – до філософії. Останню, загалом, тепер маю за прислужницю медичної етики. У моєму світі – це так.  

Чи не Беньямін був переконаним, що повний смисл багатьох теперішніх чи минулих подій може відкриватися не одразу, згодом, лише в певний момент своєї історії. Отеє дивовижне почування, коли пишеш текст і шукаєш цитати для нього з книжок, котрі сама собі купила дівчинкою, бо були до серця, а не з котроїсь там потреби, без будь-яких утилітарних випереджень. Пишеш і розумієш – коло замкнулося, котрийсь сенс віднайдений, часи (дитинний і дорослий) в особливий спосіб – новим розумінням – злучені.

(У такі хвилини починаєш вірити в те, що Яннарас назвав неповторною онтологічною ідентичністю, котра є підґрунтям поведінки, характеру. Вірити, що індивідуальна неповторність людей, всі їх унікальності – не випадкові, не є простою грою біологічних випадків чи приреченням соціальних, історичних доль/умов, а мають онтологічне вкорінення. Вірити, що людські обличчя, генетичне оснащення, думки, любов/любовні пригоди, творчі спроможності, наміри, сутнісні бажання – поза межами звичайної випадковості. Я є такою, бо мала стати такою, тільки такою – не інакшою. І так з тим, що люблю.)

Якщо й справді існує щось схоже на онтологічну ідентичність, то й існують вічні, непереборні (розумові) пристрасті-любові (не лише одноденні/плинні), котрі даються назавжди. І їх – не згасити. Нічим.