Ж. Батай (хто б там що не казав) мав людину за істоту навдивовижу сором’язливу. У переліку речей, за котрі та відчуває гострий сором, на чільному місці – її природні витоки. (Осорома, як знаємо, часто породжує забування чи засліплення.) Людина наполегливо намагається оминути/витіснити тему свого природнього народження. І теє витіснення триває впродовж всього періоду існування людства. Їй більше до смаку різноманітні генеалогії, що гарантують божественне походження. Люди “не тільки не можуть, але й не бажають нічого знати про своє справжнє тваринне минуле: як на рівні загальної історії, так і на рівні кожного індивідуального життя культура повсюдно накладає заборону на знання про грубу істину народження людини”. Як за межами колективної пам’яті часто опиняється питання генеалогії, звідки взявся людський рід, так за межами індивідуальної пам’яті – позбавлене стерильності народження з тіла жінки. (А ще, той сором – ключ до розуміння природи людини та сенсу історії, як гадав.)

У тій повселюдній натальній сором’язливості зненацька щось зламалося, наш автор цього не спромігся помітити (не через несвідоме обминання/засліплення, просто життєвий час його дійшов до краю якраз при порозі цього зламу).  Риса, котру мав за постійну та незмінну ознаку в людському становищі, котрогось дня самовідмінилася, втратила свою чинність. Все пішло (котрогось століття) сторчголов, одягнулося навиворіт (звісно ж – в другому окрайку ХХ ст.). “Груба істина народження людини”, її усвідомлення раптом стали важливим інструментом терапевтичного оснащення, частиною праці над конструюванням оновлених ідентичностей. Якоїсь  днини вона почала слугувати зціленню, стійкій трансформації чи підживлювати духовний нарцисизм. Достатньо хоча б пригадати психоделічні дослідження С. Грофа, сумнівні практики Л. Р. Хаббарда, парадоксальні висновки (щодо генеративності) Ф. Шуона чи Ю. Крістєвої.

(Раптовість деяких змін й справді вражає.)

З прийшлим Різдвом!