Завжди вважала, що всі справжні присуди (як естетичні, так і моральні) – ті, що виголошуються після смерті, живими на адресу тих, хто пішов. І не тільки. Може статися, що кожен на своєму індивідуальному Страшному суді сам собі за суддю (при мовчазній присутності сил вищих), і зважує на шальках вищих присудів не лише обраний життєвий проект, власні моральні рішення, а й створену/вистраждану картину світу чи свої естетичні смаки. Звести Остаточний суд лише до вироків моральних – це звузити, сплескати, зробити одновимірними Бога, людину та її світ. Окремим пунктом, мабуть,  на цій метафізичній судовій тяжбі є відсоток тих банальних жестів, заяложених слів та рутинних шляхів, котрі дозволив собі підсудний (звісна річ, всі ми різнимося рівнем банальності, котру собі дозволили, а не її відсутністю). 

До всіх відомих мені її означень я б долучила одну коротеньку фразу: банальність – це не спокута легкість творення та існування.