Якось-то Жан-Люк Нансі завзято так оповідав (в “Недіючій спільноті”, в англійському перекладі – “The Inoperative Community”) про невтишиму тугу західного (політичного) мислення за “первинною спільнотою”, безпосереднім, неопосередкованим спільним буттям. Ця непогамовна ностальгія, мовив, підгодовується жалем за втраченим в результаті модернізації теплим та затишним світом прозорих маленьких спільнот. Як вважав, цей мотив повернення у домодерний рай є суттєвим не лише у консервативній риториці, а й в усіх добре знаних нам начебто-прогресивних апеляціях до натурального, екологічного, природнього. Не йдеться про тугу за якимось конкретним історичним періодом. В якості невинного міфу цей “регресивний фантазм втраченого раю” є абсолютно безпечним. Небезневинним його робить приналежність до політичної риторики. А ще (гадаю) – частково – фейсбучної, коли (яка іронія помислу) у (віртуальних) соціальних мережах їх безстрокові колоністи-поселенці безупинно закликають інших зрікатися віртуальних контактів на користь тих інших – “первинних”, утілених, “реальних”, затишних. Мовляв, лише вони й є “справдешніми”, хоча вагомість їх вже навпіл втрачена. (Очевидно ж, що це чергове втілення того постедемського фантазму/синдрому, регресивного і невмирущого.) 

"Знайди свій пляж" (Зеді Сміт)

Я знайшла (свій райський куточок, свій “пляж”), на ньому не знайдеться місця дітям, але книжкам – завжди. І розмислам, текстам, а ще – тиші (але не мовчанню). Моє щастя має такий візерунок. (Чи повинна почуватися винною за це? Ні.) Усупереч всім спробам накинути мені котрийсь чужинський орнамент щастя, з гамірливими дітьми, одноманітними житейсько-шлюбними лаштунками, із вистиглими серцями, бо побут завжди остуджує почування. Шлюб – могильщик щастя, а материнство – свободи. 

(Напевно, з цього варто було б розпочати свій життєвий маніфест, якщо б задумала такий написати: шлюб – могильщик щастя, а материнство – свободи.)

Попри всі житейські/дріб’язкові негаразди, почуваюся щасливою (котрий день поспіль – гостро щасливою). Це почування не має якогось позитивного подієвого підґрунтя, того, що в народі нарікають об’єктивними підставами. Воно – те щастя –  зросло нізвідки. 

(Пригадалося мені) як неперевершено, як пристрасно П’єро Кампорезі розповідав в одній зі своїх феноменологічних розвідок про стосунки людини з рослинами! Наче все життя мріяв з ними потоваришувати, а вони пручалися. Він описував кружала навколо них, а ті звивалися, відвертали свої пишні, барвисті голівки при кожній спробі нашого інтелектуала зазирнути їм у вічі. Ніцше мав їх за злобивих, гадав, що квіти не люблять перебувати під прицілом людського захоплення чи турботливої любові, ненавидять нашу ніжність. Метерлінк наділяв рослини неабияким розумом, захоплювався їхньою вітальною мудрістю. 

А раптом не людина вінець творіння, а всі оті прикуті до землі, закріпачені зеленаві, різнобарвні красені та красуні? Правда, стать у їхньому царстві не відіграє такої важливої ролі, як у людському світі. Невеликий відсоток рослин підлягає статевому поділу. Решта – самодостатні тією особливою самодостатністю, котру вдавалося здобути хіба що ченцям після десятиліть напруженої боротьби зі своєю природою. 

Рослинне існування як метафора. Для когось такий (“рослинний”) триб життя – бажаний, навіть омріяний (вести осілий, сталий, незмінний спосіб життя; спокійно споглядати, насолоджуватися життям, нічого у ньому не змінюючи). Для когось – те, що хотілося б у собі за будь-яку ціну подолати (перетворитися на номада, гіпермобільну істоту, для котрої увесь світ – дім; істоту, котра не відчуває жодного дискомфорту через відсутність чіткого соціального, онтичного, онтологічного місця; яка легко перетворюється на когось іншого, міняє подоби, образи, личини, з посмішкою жонглює скроєними нашвидкуруч ідентичностями). Часто цю метафору застосовують й до невиліковно хворих, котрі продовжують своє існування завдяки сучасній медичній техніці. Коли мозок вже не працює, коли відсутній контакт із зовнішнім світом, тоді порівнюють людину з рослиною, натякаючи на неповноцінність та безсенсовість такого існування. Інший вжиток метафорики рослинного існування – по відношенню до життя, котре почалося (зародок), статус котрого є невизначеним, залежить від прийнятих у спільноті консенсусів. 

Для сучасного сприйняття “рослинний” штиб існування, у всіх своїх іпостасях – упосліджений, маргінальний. Не представляє особливої цінності. Зародок ще не визрів, тому не наділений статусом зрілої особи, що має беззастережне право на життя. Людина у термінальному стані цінною є лише в якості потенційного донора. Чоловік, котрий цінує прив’язаність до своєї землі, культури, не визнає мобільності та революцій – ретроград. Важить більше той, хто прагне здолати рослину у собі. 

Попри весь привитий/декларований (нео)лібералізм, ми досі не навчилися вшановувати різні триби життя. Кожен має право на певний (такий, який сам обрав, якщо й справді – сам) відсоток “рослинного” у власному житті: на право бути прикутим до ситуації і не намагатися щось змінити. 

Рослини – з людської точки зору – втілення краси, вишуканості (за виключенням тих, хто знаходиться на межі між тваринним та рослинним існуванням; приклад: рослини-хижаки, і пахнуть, нерідко, жахливо, і виглядають непривабливо). Барви, форми, аромати – їх оружжя привабності. Жінки часто наслідують їх, імітують стратегії/тактики. Воліють бути яскравими, сяйливими, хтять духмяніти і норовлять виглядати (часом) настільки ж безпорадними та покірними. 

(Виглядати – не значить бути.) 

Автентичні тексти (коли автор навсправжки зранений темою, над котрою працює) – природно – різняться від тих, котрі опираються на абсолютизовану (квазі)об’єктивність та відстороненість. З одним таким (автентичним та потворним) нині працювала. Вперше його прочитала в 19. Мова про твориво Отто Вайнінґера (“Стать і характер”), справжній текст-трунок. Тоді, після прочитання, була вкрай розгубленою. Ще не знала чим крити ті антифемінні філософічні банальності (якими мислиннєвими ходами все це спростовувати). То був перший гострий досвід (книжкової, не повсякденної) мізогінії, моє перше віч-на-віч з високочолим сексизмом. (Я опинилася перед ворогом, а меча у мене не виявилося.)

Висококонцентрована (Вайнінґерова) чоловіча лють, причини котрої не можеш збагнути. Тоді (у свої дев’ятнадцять) для такого розуміння бракувало належної дистанції від життєвого повсякдення та доброго інструментарію. Але навіть цього було б замало, вочевидь. Досі, наприклад, вважаю, що ні Фромм, ні Жижек (озброївшись Лаканом) так Вайнінґера не осягнули (належно не розтяли), попри справне володіння філософсько-психоаналітичним скальпелем, котре – в обох. Зоріца Томіч – ще одна з авторок, про котру згадала проглядаючи наново “Стать і характер”. Вона витовкмачує цю хлопську Вайнінґерову лють на один з феміністичних копилів. (Отже, результати подібних тлумачень теж можуть виявитися дуже очікуваними, без якихось несподіванок, загалом.)

Тоді я нічого ще не знала про самогубство Вайнінґера (видання праць не було критичним, не містило жодних передмов, якихось пояснень, голий текст). І про чоловічу лють, котра може провадити до самострати, теж – не знала. 

Поквитатися зі своїм часом, з теперішнім можна в різний спосіб. Шанобливо схиляючись перед ним (правда, ще не довелося мені стріти таких шаленців), розчиняючись без залишку у ньому (найбільш знечулений спосіб існування), ігноруючи його (то пірнаючи уявою в минуле, то фантазійно вплітаючись в майбутнє), не помічаючи (є ж такі, існування котрих – чистий анахронізм, наче проживають вони десь осторонь, на узбіччі часів; для подібних світ завжди, зі свого повиточку, був таким як зараз, і буде потім, після них таким ж – незмінливим; принаймні так вони його переживають). Можна – інертно лютуючи (чи не найрозповсюджений спосіб порахунків зі сучасністю – флегматична лють; зовсім ж втекти за її межі – не вийде). 

А можна просто їх провіщати, ті свої часи, розірвавши з ними пуповинний зв'язок (що доволі непросто), ставши їхнім юродивим пророком (гарячим льодом). Звіщати (собою) їх різнорідну розіп’яту, надламану серцевину, (своєю) пітьмою (що палає у світлі), світлом (що миготить у мороці) промовляти.

І так з ними розквитатися, так віддячити.