Якось-то Жан-Люк Нансі завзято так оповідав (в “Недіючій спільноті”, в англійському перекладі – “The Inoperative Community”) про невтишиму тугу західного (політичного) мислення за “первинною спільнотою”, безпосереднім, неопосередкованим спільним буттям. Ця непогамовна ностальгія, мовив, підгодовується жалем за втраченим в результаті модернізації теплим та затишним світом прозорих маленьких спільнот. Як вважав, цей мотив повернення у домодерний рай є суттєвим не лише у консервативній риториці, а й в усіх добре знаних нам начебто-прогресивних апеляціях до натурального, екологічного, природнього. Не йдеться про тугу за якимось конкретним історичним періодом. В якості невинного міфу цей “регресивний фантазм втраченого раю” є абсолютно безпечним. Небезневинним його робить приналежність до політичної риторики. А ще (гадаю) – частково – фейсбучної, коли (яка іронія помислу) у (віртуальних) соціальних мережах їх безстрокові колоністи-поселенці безупинно закликають інших зрікатися віртуальних контактів на користь тих інших – “первинних”, утілених, “реальних”, затишних. Мовляв, лише вони й є “справдешніми”, хоча вагомість їх вже навпіл втрачена. (Очевидно ж, що це чергове втілення того постедемського фантазму/синдрому, регресивного і невмирущого.)