Автентичні тексти (коли автор навсправжки зранений темою, над котрою працює) – природно – різняться від тих, котрі опираються на абсолютизовану (квазі)об’єктивність та відстороненість. З одним таким (автентичним та потворним) нині працювала. Вперше його прочитала в 19. Мова про твориво Отто Вайнінґера (“Стать і характер”), справжній текст-трунок. Тоді, після прочитання, була вкрай розгубленою. Ще не знала чим крити ті антифемінні філософічні банальності (якими мислиннєвими ходами все це спростовувати). То був перший гострий досвід (книжкової, не повсякденної) мізогінії, моє перше віч-на-віч з високочолим сексизмом. (Я опинилася перед ворогом, а меча у мене не виявилося.)

Висококонцентрована (Вайнінґерова) чоловіча лють, причини котрої не можеш збагнути. Тоді (у свої дев’ятнадцять) для такого розуміння бракувало належної дистанції від життєвого повсякдення та доброго інструментарію. Але навіть цього було б замало, вочевидь. Досі, наприклад, вважаю, що ні Фромм, ні Жижек (озброївшись Лаканом) так Вайнінґера не осягнули (належно не розтяли), попри справне володіння філософсько-психоаналітичним скальпелем, котре – в обох. Зоріца Томіч – ще одна з авторок, про котру згадала проглядаючи наново “Стать і характер”. Вона витовкмачує цю хлопську Вайнінґерову лють на один з феміністичних копилів. (Отже, результати подібних тлумачень теж можуть виявитися дуже очікуваними, без якихось несподіванок, загалом.)

Тоді я нічого ще не знала про самогубство Вайнінґера (видання праць не було критичним, не містило жодних передмов, якихось пояснень, голий текст). І про чоловічу лють, котра може провадити до самострати, теж – не знала.