Поквитатися зі своїм часом, з теперішнім можна в різний спосіб. Шанобливо схиляючись перед ним (правда, ще не довелося мені стріти таких шаленців), розчиняючись без залишку у ньому (найбільш знечулений спосіб існування), ігноруючи його (то пірнаючи уявою в минуле, то фантазійно вплітаючись в майбутнє), не помічаючи (є ж такі, існування котрих – чистий анахронізм, наче проживають вони десь осторонь, на узбіччі часів; для подібних світ завжди, зі свого повиточку, був таким як зараз, і буде потім, після них таким ж – незмінливим; принаймні так вони його переживають). Можна – інертно лютуючи (чи не найрозповсюджений спосіб порахунків зі сучасністю – флегматична лють; зовсім ж втекти за її межі – не вийде). 

А можна просто їх провіщати, ті свої часи, розірвавши з ними пуповинний зв'язок (що доволі непросто), ставши їхнім юродивим пророком (гарячим льодом). Звіщати (собою) їх різнорідну розіп’яту, надламану серцевину, (своєю) пітьмою (що палає у світлі), світлом (що миготить у мороці) промовляти.

І так з ними розквитатися, так віддячити.