Часом видається, що ти з минулим – за панібрата/господаря. Що можеш з ним – запросто (і без сліз). Як придорожнього песика його приручиш, і воно (песик-минуле) танцюватиме під будь-яку сопілку твоїх утилітарних інтерпретацій (котрі, здебільшого, – на злобу дня, не вічності). А часом – навспак: воно бере тебе у полон – і не пручайся, тоді покірливим придорожнім песиком стаєш ти, плетешся – слід у слід – за господарем, не відаючи нічого про куди-і-навіщо. 

Йшла додому, по дорозі купила туш для вій, таку ж, як мала юнкою. Нікудишня річ, застарілий інструмент візуального лукавства. З таким мальовидлом довго не походиш (розпорошиться, злізе), і не поплачеш (кажу ж – задрипана). Купила її не для використання, це був жест непрактичної доцільності, порух тамування ностальгійної нужди. Купила аби виторгувати в минулого один сякий-такий подих. Один, візуальний. Аби поносити цей віддих/образ минувшини в кишені, аби потішитися. Я не з тих, хто живе в казкових країнах минулого. Це всього лиш скороминуча слабкість, коли я – за покірливого песика минувшини. 

І досі не знаю що важливіше у подібних ностальгійних моментах: вдих чи видих.

(Пригадування минулого – це ще й збування його.)