У малечі часи найбільш промовистим виявом свого беззастережного панування над світом (видавалося, що це й є справжнісіньким владарюванням) було нищення. Таке несусвітнє і таке екстатичне, пристрасте. Нищення як прояв тотального та безоглядного (почування) всевладдя. Розкремсати панцир світу, поскубти одежину речей, розтовкти, розплющити, перелицювати, роздерти, розтерти на пил щось приналежне чи підконтрольне тобі (нову іграшку, старі, усталені наймення речей/значення слів), випробовуючи терпець дорослого світу.) (І що таке те дитяче лепетання як не покремсана мова?) 

Дитинство – це коли воля до влади постає у своїй найбільш нищівній (водночас, безсилій) іпостасі. Дорослішання ж (котре насправді ніколи не буває вповні завершеним, триває до скону) – ніщо інше як поступове переосмислення (пристрасті) владарювання, його конфігурації (навіть якщо йдеться лише про повсякденне передрозуміння, а не результат довершеної рефлексії), звивистий шлях від destroy до care.