Немає кращого за теплий, світлий закуток у дощові, передзимові часи. На вулиці дощовиця, а ти – вдома. Ситуація, що витворює ген не доброчесне, глибоко егоїстичне задоволення від власної безпеки, захищеності, неушкодженості. Світ, розрізаний навпіл, демаркаційна лінія проходить крізь твою домівку – по лінії вікна. Там (за ним) – моторошно, вільгостно, невтішно, непевно. Там (за ним) – болючі істини, двосічні кривди, неправди, що по вінця знечулюють. Тут – тепло, сухо, затишно. Тут – як собі зволиш; що забажаєш, те й витвориш: від доместикованого хаосу до ідилічно приладжених декорацій повсякденного.  

Бракує хіба що чаю з медом. Аби підсолодити той ситуативний екстремальний егоїзм. Або глінтвейну – аби гостро приправити. Не подбала про це. Доведеться задовольнятися прісною кавою. Прісна, бо призвичаєна, щоденна (і навіть цукор вже її не засолоджує – розчиняється і безслідно зникає – не чути його на смак). 

Крицеве небо, прісна кава і блискіткова (фейкова) безпека – нині все на одній таці. Ех, вуаля.