Кожна оповідь є кращою за мовчанку: ідентичність, ідентифікація, війна

«Великі істини, як і благі мадонни,

підтримуються дюжинами діловитих,

життєрадісних ангелів деталей» (Ніколсон Бейкер)

Кожна оповідь є кращою за мовчанку.

«На нічному небі-полотнищі – зорі, як сліди від куль. Щовечора доводиться себе переконувати, що події за днини/цих днин – не сон, не марення, й вірити, вірувати, що я – це все ще я (себто, й надалі залишаюся собою)», ‒ написала я у щоденнику у перші дні широкомасштабного вторгнення. Мені видавалося це важливим ‒ залишатися собою, бути непоступливою у своїй самобутності, зберегти наявний гомеостаз самості, навіть коли жодна з обставин цьому не сприятиме. Було очевидно, що не сприятиме. Я почувалася у пастці нездоланних обставин, життєвим циклам котрих ніколи не прийде край. І не йшлося про зневіру чи відчай, йшлося про специфічне переживання моменту та часу. Я почувалася зірваною рослиною, зірваною ‒ назавше. Світ безпечний і цілісний назавжди перестав існувати.

Так, я пам’ятала про біологічне заростання часу, але це не допомагало. У голові крутилася цитата польського філософа Войцеха Залуського з «Етики пам’яті»: «Боротьба з біологічним заростанням часу є водночас боротьбою зі збереження нашої ідентичності». Відомо, що з часом спогади, котрі наповнюють пам'ять, емоційна аура, що оточувала їх у мить існування, блякнуть, втрачають свою виразність. Цю рису людської пам’яті австрійський письменник Жан Амері  у свій час назвав «біологічним заростанням часу». Біологічне заростання пам’яті пов’язане з людською схильністю до призвичаєння пережитих подій. Події «незвичайні», котрі вибивають зі звичного, повсякденного ритму, збуджують сильні емоції, доволі швидко підпадають під призвичаєння ‒ включаються до нашого образу світу і нашого саморозуміння, і ми починаємо сприймати їх так, наче були там завжди. З цим процесом пов’язана наша ідентичність, вірніше ‒ загроза для неї. До війни можна призвичаїтися, а себе ‒ втратити.

Мене переслідували два образи, як метафоричні ілюстрації двох режимів ідентичності: ідентичність як трава (зелені нитки трави) й ідентичність як плащ; ідентичність як те, що тихо проростає саме, і те, що слід сконструювати. Загалом, ідентичність ‒ те, що робить мене мною, моя самобутність; те, що стає тлом, заднім планом вчинків; те, що відрізняє і, водночас, робить причетною до інших існувань, через конкретні канали, коріння та шляхи причетності, крізь розуміння, що людське існування знаходиться в потоках впливів, через здатність приймати нові види несхожості та визначати себе за бажаннями та діапазоном волі. Самобутність є самовиправданням для існування, вона виконує свою оповідальну функцію, але не завжди вкладається в оповідь чи шеренгу оповідей.

У феміністичних текстах часто використовують метафору рослини (квітки) для опису жіночої ідентичності. Це не завжди працююча метафора, адже коли щось має зацвісти, то цвітіння очікують. Натомість мені йдеться якраз про щось, про явище, котре проростає непоміченим. Траву не помічають, хіба що навесні. Вона росте всюди, проростає крізь бетон. Її зростання є тихим, не таким гучним як розцвітання саду. Поступове розуміння себе, що народжується через повсякденне спілкування з іншими, соціальне визнання та перебуванням наодинці зі собою, але котре до кінця не усвідомлюється, ‒ це зростаюча трава.

Антропологія політики знає іншу метафору ‒ метафору плаща. Німецький філософ Петер Слотердайк для опису європейської колективної ідентичності використовував метафорику плаща, плаття та рукавички. Йшлося про те, що колективна європейська ідентичність, національні ідентичності ‒ психополітичні оболонки, котрі вимагають часу, аби до них призвичаїтися. Ідентичність може лежати як влита, припасовуватися як рукавичка, або ж бути скроєною на виріст, як плащ чи накидка. До нового політичного формату можна ще не дорости. Звертаючись до цих образів, Слотердайк намагався нагадати читачам, здавалося б, очевидні речі: що люди національних європейських держав пройшли тривалу підготовку, аби почуватися як вдома у великих політичних утвореннях розміром з націю; що сама національна, колективна ідентичність ‒ це щось вкрай важливе, мінливе, і до неї слід призвичаюватися. До того ж, яскраво виражена ідентичність ‒ це завжди створена, скроєна ідентичність, не лише віднайдена.

Зрештою, якщо зупинитися на метафорі плаща, то можемо припустити існування розмірної сітки. Гіпотетична S, M, L, XL- ідентичність, від мінімальних варіантів до вкрай складних, тих, що сягають минувшини та володіють здатністю оперувати образами майбутнього як необхідними складниками до саморозуміння. Ідентичність, що сягає множини контекстів, чим більше контекстів, тим огрядніший її візерунок. І тим більш крихкою та може виявиться,  адже один пласт залежить від іншого. Особиста ідентичність ‒ бутон, що утримує у собі напругу між видовою, колективною, біорегіональною, національною та індивідуальною ідентичністю, антагонізм котрих лише подекуди виходить на поверхню.

Приміром, мінімальна ідентичність ‒ та, що визначається/струменить через тваринну даність тіла. Я та, котра має таку-то групу крові, таку-то структуру ДНК, такий-то унікальний візерунок не долоні та пальцях, за котрими мене можуть ідентифікувати. Робота з ДНК-ідентифікації жертв війни, військових злочинів ‒ звертання до такої мінімальної ідентичності ‒ ідентичності генетичного коду. Лише плоть промовляє при цій ідентифікації.

Ми зависаємо, кожен з нас, між цими двома версіями особистої ідентичності ‒ стихійною (трава) та скроєною нами ж (плащ). У кожну з них, як у кокон, загорнутий той чи той візерунок національної самобутності (котрий з них є могутнішим?), котра виявляється опорою та зброєю під час війни, джерелом натхнення та відваги. Тому так важливо зараз на цю тему думати, розмовляти, навіть тоді, коли хочеться просто плакати чи кричати, бо кожна оповідь є кращою за мовчанку. Німецький письменник Ернст Юнґер у «Війні як внутрішньому переживанні» відзначав, що лише відвойована національна самобутність належатиме тобі поправу. Відвойована у різний спосіб, на полі бою, на культурних фронтах, у наслідок психологічних та семантичних протистоянь. Так чи так, але слід пам’ятати, що з розмитою національною ідентичністю воєн не виграють.

Мені завжди хотілося це застереження написати. Чимало було сказано (у соціальних мережах приміром) про справжність саморозуміння, яке відкривається під час війни. Мовляв, ця редукована, мінімалістична ситуація, з браком елементарного у побуті та надлишком болю відкрила очі на справдешні потреби, справжність зав’язків та сповідань, на ціну ідейної відданості.

Знищення звичних компонентів людського життя у суспільстві під час війни створюють штучну ситуацію, що вказує лише на себе. Людина може залишатися людяною в людських умовах, немає більшого абсурду, аніж стверджувати, що війна відкриває віконце правди про речі, людей якими ті є насправді. Справжня людська, особиста самобутність проявляється зовсім не під час невимовних страждань. Нелюдські умови нічого не скажуть вам про людську самобутність чи вашу ідентичність. Це псевдовтішання, як псевдопрощення, що проростає з лінощів серця/думки, і знаходиться дуже далеко від правди. До того ж небезпечне, адже є вишуканим виправданням загарбницьких воєн, воєн як таких.

Обов’язок пам’яті, усвідомлення і аналізу ‒ це більш надійний шлях, аніж оголений досвід болю.