різдвяна зоря вешталася небом,
перекотиполем,
за нею райдували царі, в коштовних своїх обладунках, 
що стали на ніч мисливцями, 
що ловлять свою удачу,
чужинцям брехали, що маги, 
знаєте, так безпечніше, 
намічалися крута вечірка, з’ява Царя царів (шо за один – ніхто не знав),
люди мали їх за дурнів, котрих звела на пси пиятика,
та посудіть самі, 
хто на тверезо і при здоровому глузді в найліпшому своєму прикиді 
валандатиметься пустелями за приблудою зіркою, котра теж, 
напевно, 
божевільна дурисвітка, 
глупе покотиполе, 
шо воно знає,
небесна лещиця,
дрантя, дарма, що небесне.
івент завершився в якійсь клуні,
всі прокинулися в чиїсь стодолі, 
ніхто не мав при пам’яті як потрапив туди, 
хтось казав шо то і є Цар царів,
пискливе тільце в пелюшках, поруч – писок вола (о, єзумарія)
як невдобно получилося,
для годиться вклякли перед тим тільцем, вклонилися, мало шо і як то воно буде,
віддали презенти, не жлобаки ж ми, царі, най має, мало шо, нє?,
виголосили промови, що написали ще торік,
коли прочули про царську вечірку,
одного взяли сміхи, заледве доказав, 
поволі виповзли з клуні,
поволі прийшли до тями,
даючи один одному обіцянки стати на шлях праведний 
з нового котрогось року,
дорогою додому переповідали цю історію один одному з різних ракурсів:
а я йому, а він на те мені, а ти тоді, а я тоді,
і реготали на всю іванівську, наче ті голодрабці, злиденники, 
царі (чужинцям брехали, що маги), в найкращих своїх обладунках, 
сіреч прикидах. 

⚝⚝⚝ 
вони злічили всі зорі, що зійшли на небесному полі, 
тієї ночі, коли родився,
і всі трави, 
трави земного,
примудрилися небоги, вхитрилися, 
потомки охрестять схоластами,
тих архіваріусів, 
божих шляхів тлумачів-всезлічителів, 
але буде це потім, 
потім це буде,
поки ж, як годиться, – лайдаки,
для людини пристойної – дурні,
паяци, штурпаки й легейди,
гевали, дурбили, кретини,
що сидять не в своїй тарілці, 
і п’ють,
п’ють, 
п’ють, 
чужу кров.

вони злічили всі зорі, що зійшли на небесному полі, 
тієї ночі, коли родився,
і всі трави,
трави земного,
перелічили всі Його кісточки, 
порахували волосини на голові,  
сполокали в семи водах Його слова, 
і навіть зойки, навіть займенники, 
весь дріб’язок перемили в слинявих калабанях диспутів,    
засушили, склеїли з них статечно святочні гербарії проповідей, 
зорудували електронний реєстр чудес,
як належить, з пошуком за ключовими словами,   
все робили ретельно, боялися осуду жорстокосердих нащадків,
повели лік дієслів в останніх Його промовах, лічили прикметники,
все як слід записали,
до книги якоїсь, 
(потім люди подейкували, 
що то була та сама книга доль, 
котра якоїсь днини пропала, 
з божественної канцелярії, 
з вини ще зеленого ангела-бюрократа, 
салага, молокосос,
тому ми всі гуляємо на свободі, безталанні, 
бездольні  – жодних жорстких програм, 
а Бог, навспак, бранець долі, військовополонений людських присудів)
все записали, зареєстрували, 
за всілякими опціями та принципами, і без, 
сіли відпочити, втішені, втишені, на сімдесяти сьомий рік, 
і добре було воно, 
оте злічене, витлумачене, стерильне людське царство Царя світів. 
аж раптом схаменулися, 
ой лишенько, який сором.
забули, не перерахували насмішки, 
не склали реєстр зубоскальству, 
реготу, 
глузуванню, 
не злічили кпини, 
кепкування, 
глузи, 
поглумки, 
єхидство,
в котрі загортали Його, 
пеленали, посипали, 
тесали душу Його, стелили під ноги, 
в різні часи, ближні і дальні, 
одинаки і люди натовпу, 
і про перші насмішки людські забули
(ота темна історія з заручинами Марії, її вагітністю, ги-ги)
і про останні, хресні, кров’ю вишмарувані, 
запам’ятовали.
і про серединні 
(та хоча б той івент з магами чи царями, чи мисливцями, mea culpa, mea culpa)

Боже, схорони всіх нас від людської злоби і єхидства!
І себе, теж, схорони.