Покласти межу (все рівно що) – переступити її. Тому підсумовуватиму рік пізніше. Тим паче, що в усіх тих передноворічних звіряннях-звітуваннях про минувшину (котра – триванням з рік; життєвих оглядах нашвидкуруч,  з коротким герменевтичним диханням), більше дидактики, аніж щирості, радості чи навіть кокетства. Дидактика – для читача, мовляв, ось як належить провадити своє життя (поглянь: і те, й се, й десяте на моєму рахунку звершень чи совісті; ні, таки про сумління не йдеться, про інше, тут працює антисумління, сила, що його вгамовує, творить поміхи для його надокучливих трансляцій, сила, що виправдовує/славословить, а не звинувачує/підбурює). Дидактика усіх тих підсумовувань – для читача, а що ж для себе? Для себе – там, здебільшого, про немарнотратність власного існування йдеться: мовляв, воно виправдане, щось таки значить, адже я стільки користі приніс(есла) (звідтіля – всі ті переліки примноженого, вчиненого «добра», з вавилонську вежу заввишки, і без відносно до власної душі, як предмету складної і тривалої роботи). По-старосвітському суворий побутовий утилітаризм і далі править бал, ми досі в його силовому полі, навіть новорічні свята цьому не завада, навспак.