(Дивно, як важко дається сучасникам метафорика, наскільки безпорадні (у масі своїй) вони серед текстів абстрактних, що не віднесені до узвичаєної конкретики, котрі зображають не близький, намацальний світ, а обшир думки, мрії, фантазії. Часом, надзвичайно весело слухати як були витлумачені чиїсь/твої слова (вживані з наміром метафорично). Загалом ж – не весело, що так складається. Що слово (як таке) впало до рівня повсякденно-інструментального ужитку (лишень). Хоча, можливо, так було завжди. Завжди були ті, хто словом послуговувався лише як хлібом, каменем чи ножем – заради грубого виживання, ті, хто легко полишав за межею пам’яті його магічну міць, чарівливість, надмірну залишковість, смислову обважнілість і, водночас, порожнистість, котру можна заповнювати на свій розсуд. Хто залишив за кордоном спомину просте твердження: оповідь може бути поезією.)