Оті кампейнові світлини нагадали мені котрісь полотна ХІХ століття, на яких – хворі на туберкульоз вродливиці з блакитними, напівпрозорими тілами, демонструють особливу красу та витонченість такого different body, зломленого та позначеного печаттю страждання. У ньому заледве теплиться життя, у жилах  – кров, розріджена повітрям Вічності.

Але ця візуальна подобизна – облудна. Вони різняться так, як відрізняється піднесене та приземлене: своїми векторами руху. “Блакитні тіла” ХІХ століття – це позначення/вмістилища страждання, сенс котрого відкриється колись опісля, Наприкінці часів. Частково, правда, він відомий вже зараз. Одначе, поки що це непевне та фрагментарне знання. А ще ті blue bodies таки найкращі – з точки зору популярної теології – оболонки для безсмертних жіночих душ. Уражені, знесилені, крихкі, асексуальні, субтильні – якраз те, що щонайліпше пасуватиме для втілення вікторіанського образу жіночності. Блакитні – (затим) наближені до небес, навпіл небесні.

Інша річ – ці сучасні жіночі different blue bodies. Вони такі ж тендітні, некеровані, хворобливі та холодні. Тільки холоду та відстороненості тут значно більше. І холоднеча ця – наче з морозильної камери, продукується штучно та дозовано. Жодного відношення до справжнього страждання все це, звісно, не має. Оболонка з гламурної краси, в яку його намагались упакувати, спрацьовує як Юнгерівська уніформа, мета котрої – створити дистанцію по відношенню до болю, тілесної вразливості, страждання, силуючись у такий спосіб подолати страх перед ним. За умови, що тілесна оболонка залишилася неушкодженою. Шкіра повинна приховати всі розлади.

Біль, як незмінний знак недуги,  трансформується у життєствердну оповідку про нього. Так, наче розповідь сама по собі – болетамівний засіб. Це абсолютно певно щодо болю найнижчого рівня – душевного. Його справді у такий спосіб можна послабити, переклавши на слова. Душевний ж безмовний біль, для котрого геть не знаходиться слів – нестерпний.