“Александрійськість” – нехіть до творчого нахабства (до світлого його лику), безсоромності, інтелектуальної самоти (бо нахабство теє може її зродити), відваги та самостояння; це коли ті, кому з руки творити щось нове (з нічого), зручно вмощуються в кріселках на маргінесах чужих текстів – і обирають роль інтерпретатора: водять перстом вказівним по текстах (стають перстом вказівним), коментують, розставляють/переставляють смислові сіті/акценти (як квіти на підвіконні/фігури на шахівниці), витлумачують (часом, непоштиво, агресивно), накидають автору якісь (небувалі, можливо, чи чудернацькі) наміри, латентні смисли, порівнюють, виснують, звісно – помиляються. Всі інтерпретатори – так чи так (не завжди дізнаємося достеменно в чому/як) – помиляються. (Все це з успіхом могло бути інакшим. Принаймні така конфігурація пересічних уявлень про інтерпретації.)

Слівце винайшов/прочув Чеслав Мілош, юнаком (впало те слово на нього з неба, здається, щось таке повідав, бо не пам’ятав звідки взялося). Для нього воно означало “занепад”, занепад, що втілювався у нескінченних коментарях (що опиняються the in-thing) до великих творінь минулого. Занепад, що свідчив про послаблення творчих імпульсів чи боягузтво. Мілош мовив про темний бік справи. Що ж на рахунок світлого, лицьового?

Мистецтво витлумачення, коментування: зайти далі від інших, бачити відмінне, робити неочікувані висновки, руйнувати щось назавжди усталене. Віднаходити непрожите (втрачене), неосмислене в давно кимось іншим створеному тексті, і – відшукати себе/свій голос – у цьому (непрожитому): чи це не милосердя (причому по відношенню до обидвох сторін)?