Критична відвертість ‒ те, що визначає більшість сучасних феміністичних репро- текстів. Сплавлення критичної налаштованості з відвертістю дає новий, неочікуваний висхідний ефект, що виводить далеко за межі сентиментальної прямодушності [людини (з) натовпу]. І це не щось на кшталт [стерильного] інструментарію, котрий повинен бути, про всяк випадок, просто під рукою, а певна практична діяльність, що вимагатиме щоденного інтелектуального [та афективного] вправляння заради досягнення довершеності.

 

 

У мами була мрія ‒ мрія Саду: бажання посадити сад на свій манір, сад, котрий був би сповнений глибокого символізму і драматизму, де кожна рослинка виконувала б свою роль (щось позначала, на щось вказувала), а не лише еманувала естетичною насолодою, хоча те останнє теж бралося до уваги (садити, звісно, повинні були ми ‒  я з братом, але за маминим одноосібним задумом). Спершу ми чинили цьому опір, бо в останні роки вона хворіла, практично не виходила з дому. Територія, на котрій мав постати цей «садок символізму», була задалеко, аби мама могла ‒ принаймні на відстані досяжності поглядом ‒ ним насолоджуватися. Насолода від саду все рівно перемістилася б до сфери уявного. Після тривалих суперечок ми здалися. Садочок не встиг вирости і визріти настільки, щоб можна було сказати, що ця мрія здійснилася (та й чи могла вона здійснитися, вимріяний мамою сад був дивовижний і надмірний, не для наших ґрунтів, клімату чи навіть реальності). Спершу було складно доглядати за ним через пандемію, потім мама серйозно захворіла, і нам було не до символізмів та естетизмів. Час від часу ми щось з ним, на ньому робили, якісь дрібні справи, дріб’язкові поправи та редагування, але цього було недостатньою.

Мамин уявний Сад, той остаточний, котрий замислила на схилку віку (і навіть перетворилася на бранку цього задуму), звісно, різнився від того, що там зросло, що ми змогли виплекати чи могли б виплекати. Можливо, її Сад таки десь існує (вона була переконана, що робота уяви наділяє речі певним існуванням, але це існування слід розташовувати у іншій шкалі, у відповідному для нього реєстрі правди, аби ставитися до цього серйозно). Сподіваюся, що той «неможливий» Сад, який вимріяла, колись побачимо і ми ‒ брат і я. Коли прийде наш час. (Можливо, мрії близьких людей можна буде передивлятися, як у сінема, по тому боці.)

Мама була надзвичайно життєлюбною. У ній приладжувалися, здавалося б, суперечливі речі: цікавість до тематики смерті (у різноманітних її іпостасях) і безмежна любов до живого.

Сад, садочок, городець ‒ території можливостей. Ще вчора нічого не було, а сьогодні з бурої землистої гущі проглядає зелена лапка/голівонька молодої рослинки. Завжди якісь рослинки були покликані до життя у маминій домівці, щось зростало під її рукою. Квітучі рослини товаришували її постійно, у всіх її домівках, не зважаючи на неодноразові переїзди. Це красномовна риса, що говорить про вдачу творчу, життєствердну, жадібну до краси.

Якщо квіти, то великі і барвисті. Їхня краса повинна бути дзвінкою, (натомість жіноча одежа, приміром, не такою гримкою, але елегантною, ‒ повчала мене, за мого дівоцтва, мама). Насильницько кидатися у вічі дозволено було лише квітам.

Ми з братом були співучасниками щорічних квітникових церемоній прикрашання маминих балконів. Це було порічне, весняно-літнє (і лише залишково ‒ осіннє) протиборство квітчастої краси, жорсткі змагання з прикрашання квітами домівки, у яких мама завше прагнула звитяги, котру не можна було б підважити: цілковитої перемоги над сусідськими квітково-естетичними та ботанічними рішеннями. Я і Володя брали участь: у підготовці цього дійства; покупці розсади; чернетковому розташуванні рослин, котрі доводилося неодноразово пересаджувати, якщо їхнє барвне поєднання видавалося мамі недовершеним; дискусіях стосовно суб’єктивного характеру ідеї квітчастої гармонійності  (зачинала ці суперечки, як правило, я, завершував ‒ Володя); щорічних наших капітуляціях у цих дискусіях; остаточному висаджуванні рослин, колористичні розташування котрих все рівно мамою потім не раз підважувалися.

Квіти на балконах слід було розташовувати голівками на вулицю, до людей, не навпаки. Ні, тут не можна було помилитися. Послідовність і всі віхи церемонії давно відпрацьовані. Ми щороку їх добросовісно відтворювали, наче відігравали котрусь з давніх чайних церемоній, де незмінним фоном залишалася родинна любов та прив’язаність. Ось це ‒ дія І, а це ‒ ІІ. Квіти можуть стати голосом любові, яку і смутку. Зрештою, вони чарівливі.  

 Одна з перших маминих п’єс була присвячена чарівній квітці ‒ квітці щастя (і носила таку ж, однойменну назву). Задум постав з бабусиної оповідки (мова про мамину бабусю Марину Барило, а нашу пра) про квітку папороті, що сповнює бажання, достатньо ту знайти. Квітка не принесла щастя, звела шукача на манівці. Виявилася не стільки рятівною, скільки душезгубною. Але важливо не це: в якийсь момент сюжету дивовижна, неможлива (папороть не цвіте) квітка здатна була змінити перебіг усіх можливих подій, здатна була керувати світами.

Можливо, мамин неможливий Сад був продовження її пошуків чудесного, котрого так потребувала, страждаючи від численних, невиліковних захворювань та хронічного болю на схилку віку. Відомо ж бо, садівництво ‒ туга людини за всеможністю Будівничого світів.

        Усім цим 'живим' (online, у сенсі в режимі реального часу, з невеликим часовим відступом від події) свідченням очевидців про війну ще довго бракуватиме щирості. Щирості як максимальної відкритості та емоційної влучності. Травмований оповідач таку відкритість не здатен ні утримати, ні навіть продемонструвати хоч якийсь час. А до того моменту, до миті справжнього відкриття оповідачем себе собі та світу (що може трапитися на шляху до одужання), на слухачів/дослідників чекатиме лише оповідний схематизм, що відноситиме до існуючих, колись читаних, почутих оповідей про війну, з усім їхнім мертвим емоційним/структурним підґрунтям.

***

Поглянь, ти розтискаєш кулак, на відкритій долоні ‒ дві оповіді, що емоційним чином не співпадають, не накладаються одна на одну без скази: чиясь ‒ розлога, велемовна, колись почута, трагічні події з котрої понадміру нагадують твої, слова болю з котрої випозичатимеш, вкладатимеш до душі своєї та серця як протези для того, щоб жити далі ‒ аби відтворювати не-цілковито-твою оповідь; і твоя ‒ мовчазна, ще не сказана, для неї досі не знайшлося правильних, допасованих слів, для цього потрібен час. Між ними існуватиме просвіт, присутність котрого і буде симптомом нещирості. Нещирості не як прорахованого лицемірства, а як крицевого обладунку від болю.

(Про що слід пам’ятати дослідникам.)

 

 

 

Кожна оповідь є кращою за мовчанку: ідентичність, ідентифікація, війна

«Великі істини, як і благі мадонни,

підтримуються дюжинами діловитих,

життєрадісних ангелів деталей» (Ніколсон Бейкер)

Кожна оповідь є кращою за мовчанку.

«На нічному небі-полотнищі – зорі, як сліди від куль. Щовечора доводиться себе переконувати, що події за днини/цих днин – не сон, не марення, й вірити, вірувати, що я – це все ще я (себто, й надалі залишаюся собою)», ‒ написала я у щоденнику у перші дні широкомасштабного вторгнення. Мені видавалося це важливим ‒ залишатися собою, бути непоступливою у своїй самобутності, зберегти наявний гомеостаз самості, навіть коли жодна з обставин цьому не сприятиме. Було очевидно, що не сприятиме. Я почувалася у пастці нездоланних обставин, життєвим циклам котрих ніколи не прийде край. І не йшлося про зневіру чи відчай, йшлося про специфічне переживання моменту та часу. Я почувалася зірваною рослиною, зірваною ‒ назавше. Світ безпечний і цілісний назавжди перестав існувати.

Так, я пам’ятала про біологічне заростання часу, але це не допомагало. У голові крутилася цитата польського філософа Войцеха Залуського з «Етики пам’яті»: «Боротьба з біологічним заростанням часу є водночас боротьбою зі збереження нашої ідентичності». Відомо, що з часом спогади, котрі наповнюють пам'ять, емоційна аура, що оточувала їх у мить існування, блякнуть, втрачають свою виразність. Цю рису людської пам’яті австрійський письменник Жан Амері  у свій час назвав «біологічним заростанням часу». Біологічне заростання пам’яті пов’язане з людською схильністю до призвичаєння пережитих подій. Події «незвичайні», котрі вибивають зі звичного, повсякденного ритму, збуджують сильні емоції, доволі швидко підпадають під призвичаєння ‒ включаються до нашого образу світу і нашого саморозуміння, і ми починаємо сприймати їх так, наче були там завжди. З цим процесом пов’язана наша ідентичність, вірніше ‒ загроза для неї. До війни можна призвичаїтися, а себе ‒ втратити.

Мене переслідували два образи, як метафоричні ілюстрації двох режимів ідентичності: ідентичність як трава (зелені нитки трави) й ідентичність як плащ; ідентичність як те, що тихо проростає саме, і те, що слід сконструювати. Загалом, ідентичність ‒ те, що робить мене мною, моя самобутність; те, що стає тлом, заднім планом вчинків; те, що відрізняє і, водночас, робить причетною до інших існувань, через конкретні канали, коріння та шляхи причетності, крізь розуміння, що людське існування знаходиться в потоках впливів, через здатність приймати нові види несхожості та визначати себе за бажаннями та діапазоном волі. Самобутність є самовиправданням для існування, вона виконує свою оповідальну функцію, але не завжди вкладається в оповідь чи шеренгу оповідей.

У феміністичних текстах часто використовують метафору рослини (квітки) для опису жіночої ідентичності. Це не завжди працююча метафора, адже коли щось має зацвісти, то цвітіння очікують. Натомість мені йдеться якраз про щось, про явище, котре проростає непоміченим. Траву не помічають, хіба що навесні. Вона росте всюди, проростає крізь бетон. Її зростання є тихим, не таким гучним як розцвітання саду. Поступове розуміння себе, що народжується через повсякденне спілкування з іншими, соціальне визнання та перебуванням наодинці зі собою, але котре до кінця не усвідомлюється, ‒ це зростаюча трава.

Антропологія політики знає іншу метафору ‒ метафору плаща. Німецький філософ Петер Слотердайк для опису європейської колективної ідентичності використовував метафорику плаща, плаття та рукавички. Йшлося про те, що колективна європейська ідентичність, національні ідентичності ‒ психополітичні оболонки, котрі вимагають часу, аби до них призвичаїтися. Ідентичність може лежати як влита, припасовуватися як рукавичка, або ж бути скроєною на виріст, як плащ чи накидка. До нового політичного формату можна ще не дорости. Звертаючись до цих образів, Слотердайк намагався нагадати читачам, здавалося б, очевидні речі: що люди національних європейських держав пройшли тривалу підготовку, аби почуватися як вдома у великих політичних утвореннях розміром з націю; що сама національна, колективна ідентичність ‒ це щось вкрай важливе, мінливе, і до неї слід призвичаюватися. До того ж, яскраво виражена ідентичність ‒ це завжди створена, скроєна ідентичність, не лише віднайдена.

Зрештою, якщо зупинитися на метафорі плаща, то можемо припустити існування розмірної сітки. Гіпотетична S, M, L, XL- ідентичність, від мінімальних варіантів до вкрай складних, тих, що сягають минувшини та володіють здатністю оперувати образами майбутнього як необхідними складниками до саморозуміння. Ідентичність, що сягає множини контекстів, чим більше контекстів, тим огрядніший її візерунок. І тим більш крихкою та може виявиться,  адже один пласт залежить від іншого. Особиста ідентичність ‒ бутон, що утримує у собі напругу між видовою, колективною, біорегіональною, національною та індивідуальною ідентичністю, антагонізм котрих лише подекуди виходить на поверхню.

Приміром, мінімальна ідентичність ‒ та, що визначається/струменить через тваринну даність тіла. Я та, котра має таку-то групу крові, таку-то структуру ДНК, такий-то унікальний візерунок не долоні та пальцях, за котрими мене можуть ідентифікувати. Робота з ДНК-ідентифікації жертв війни, військових злочинів ‒ звертання до такої мінімальної ідентичності ‒ ідентичності генетичного коду. Лише плоть промовляє при цій ідентифікації.

Ми зависаємо, кожен з нас, між цими двома версіями особистої ідентичності ‒ стихійною (трава) та скроєною нами ж (плащ). У кожну з них, як у кокон, загорнутий той чи той візерунок національної самобутності (котрий з них є могутнішим?), котра виявляється опорою та зброєю під час війни, джерелом натхнення та відваги. Тому так важливо зараз на цю тему думати, розмовляти, навіть тоді, коли хочеться просто плакати чи кричати, бо кожна оповідь є кращою за мовчанку. Німецький письменник Ернст Юнґер у «Війні як внутрішньому переживанні» відзначав, що лише відвойована національна самобутність належатиме тобі поправу. Відвойована у різний спосіб, на полі бою, на культурних фронтах, у наслідок психологічних та семантичних протистоянь. Так чи так, але слід пам’ятати, що з розмитою національною ідентичністю воєн не виграють.

Мені завжди хотілося це застереження написати. Чимало було сказано (у соціальних мережах приміром) про справжність саморозуміння, яке відкривається під час війни. Мовляв, ця редукована, мінімалістична ситуація, з браком елементарного у побуті та надлишком болю відкрила очі на справдешні потреби, справжність зав’язків та сповідань, на ціну ідейної відданості.

Знищення звичних компонентів людського життя у суспільстві під час війни створюють штучну ситуацію, що вказує лише на себе. Людина може залишатися людяною в людських умовах, немає більшого абсурду, аніж стверджувати, що війна відкриває віконце правди про речі, людей якими ті є насправді. Справжня людська, особиста самобутність проявляється зовсім не під час невимовних страждань. Нелюдські умови нічого не скажуть вам про людську самобутність чи вашу ідентичність. Це псевдовтішання, як псевдопрощення, що проростає з лінощів серця/думки, і знаходиться дуже далеко від правди. До того ж небезпечне, адже є вишуканим виправданням загарбницьких воєн, воєн як таких.

Обов’язок пам’яті, усвідомлення і аналізу ‒ це більш надійний шлях, аніж оголений досвід болю.

 

 

 

 

 

 

 

В епіцентрі катастрофи панує найелементарніше, вегетативне теперішнє. У катастрофічного мислення головоломні порахунки з майбутнім, зарубки на серці закривають котрісь там з його горизонтів, роблять ті невидимими. Життя все ще зберігає запас свободи, хоча й лічиться за сонячним та місячним календарем заразом. З’являється спокуса зображати речі схематично, зводячи все до одного знаменника, пориваючи з тягучим реалізмом об’єктів. Щастя прочувається як щось надзвичайно повільне та редуковане, тішить ‒ найпримітивніше, щось невигадливе, простацьке, неоковирне; помічаєш лет кожного листка, що падає з дерева, і це летіння наповнює серце-медузу невимовною втіхою, причину котрої годі собі пояснити.

   Червоний – голос тиші, адже лише тиша прагне барвистої гучності. Мовчання вдається до нього, аби перестрибнути провалля і почати все знову, почати розповідати, схиливши голову, аби оповідь переливалася, струменіла на черленому сонці неоковирних слів. Червоний – колір смирення, котре оговталося від сну відстороненого, холодного нахабства синього. Червоний – це залучення, вплітання, проростання у справи світу, плоть світу, кров світу. І ще – це відсутність свободи. Блакить вільних небес супроти червені крові, що єднає всіх зі всіма, без жодного шансу на втечу. Куди втечеш від цього нескінченого кровообігу? В густий шум блакиті, покраєної блакиті, роз’єднаної блакиті, поліфонічної та хаотичної?

    Деколонізація ‒ це не лише переосмислення минулого, а й майбутнього, майбутньої сучасності, як йменують цю точку огляду пришлості філософи та футурологи. Візерунки майбуття, візії прийдешнього, усі можливі та неможливі їх варіювання; те, що вважається можливим/бажаним чи неможливим/небажаним до реалізації; те, що бачиться неоминальним; дозоване утопічне мислення, без якого не здатне належним чином функціонувати жодне здорове суспільство, якщо тільки кількісні показники міри утопічності не виходять за межі норми, його зміст; моновокальні та багатоголосі, мрійливі чи жаскі образи прийдешнього ‒ все перелічене теж вимагатиме нових верифікацій, підтверджень, спростувань, відкидання, реставрації, репарації, змін диспозицій внутрішніх структурних елементів чи кардинальних переосмислень. Практики надії також слід піддати деколонізації, як і практики функціонування відчаю, зрештою.

 

Прагнеш вичавити зі себе якісь емоції (негативні, позитивні), але ті не вичавлюються, наче русло цього плину, тієї ріки ‒ висхло. Підозрюю, що заховані вони за уявними дванадцятьма замками, у гіпотетичній скрині, що на примарному дереві на фікційному острові безлюдному, у котрій – апокрифічний заєць, а у ньому – неіснуюче яйце з ефемерною голкою, в ілюзорному вушку її, на денці його (себто, у вигаданій пустці) – мої live-емоції (негативні, позитивні). Вочевидь, сама ж їх туди заховала, щоб була змога хоч якось працювати, зосереджуватися за існуючих умов, аби шлях до справдешнього відчаю виявився більш звивистим та довгим. Закономірна реакція почуттєвого знечулення, зрештою, гра зі своєю душею у піжмурки (чи душі зі мною).

 Це не очевидно, але автентичність створюють та підживлюють міфами. Автентичним залишається граничний конструктивізм, після модернізму не існує жодної іншої автентичності, лише – (пере)створена. Справжність (себе) – те, що сконструйоване самотужки. Як приручені, доместиковані квіти, що самі здатні зростати, і пнуться вгору, виборюють собі простір, лише тоді, коли їх цілуєш краплями води своїх зусиль та пильною увагою. Добре зшита ідентичність завжди виявиться справдешньою, слугуватиме рупором автентичності.

       Десять днів тому завершилося моє навчання на Літній школі Університету в Утрехті. Давня мрія – навчатися там (на одній з програм, що стосувалася б медичної етики/філософії охорони здоров’я), котра здійснилася: десятилітня, якщо старанно полічити життєвий її час. Це була мрія з тієї когорти мрій, до котрих подумки повертаєшся спорадично, але якось особливо не працюєш над їх здійсненням. Мислиш про них, як про те, що трапиться «якось та колись», сподіваєшся, що здійсняться, але достеменно не знаєш як і коли («Może kiedyś, innym razem, dziś na razie nie» :)). Але я й уявити собі не могла, що потраплю на настільки трафно скроєну під мої дослідницькі інтереси програму. Тема курсу – «Гуманізація дітонародження: запуск критичних (феміністичних) акушерських досліджень». Все це було значно кращим, аніж те, про що я віддавна мріяла. Прямою відповіддю на давні сподівання, відповіддю, що дається з надлишком, у буквальному та метафоричному сенсах. У найтемніші часи (смерть мами, війна, відтак – автоматичний крах, із залізною необхідністю, здорового глузду та знайомого світу) – такий неочікуваний дарунок долі.

       До речі, той подарунок був не один, низка доленосних (принесених у дарунок долею) подій – світлих зблисків за темним часів – вишикувалися, так би мовити, парадом планет, що віщують якщо не щастя (бо це зараз практично неможливо), то хоча б радість надії: допомога, підтримка родини (ділом та словом, ділом чи словом); нові/давні приятелі/друзі з веселою вдачею, що вдало розвіювали, нехай і на мить/миті, невтомно і з безліччю дотепних варіацій, смуток; брат, моя альфа та омега, твердінь земна та небесна – мій дім (бо дім – це не стіни, а люди): той, котрий завжди мене підтримує, наші стосунки стали ще теплішими, розмови про все на світі – тривалішими, практично – нескінченними (thank you, bro!, я захоплююся несхибністю твоїх практичних суджень та суверенністю твого розуму).              

        Повертаючись до тематики Літньої школи. Та знаходилася на кордонах з темою, на котрою зараз працюю, про що пишу, тому для мене участь була важливою, і виявилася вельми корисною.

        Декілька зауваг стосовно гуманізації. У Чеслава Мілоша в «Землі Ульро», якщо не помиляюся, є образ сучасної теології як непроникних кульок, яких перекочують з місця на місце, але вони залишаються непроникними: «теологія вже багато сторіч завкруглює відповіді у гладенькі кулі, що легко котяться, але так ніби непроникні», і ця зручна непроникність не дає сягнути болючого нерва суті речей. Це ж порівняння можна використати, часом, й по відношенню до розмов про гуманізацію медичної допомоги, коли гуманізацію терапевтичних практик окреслюють низкою напастованих частим вживанням трюїзмів та кроків, у ефективність/необхідність котрих насправді не вірять. Але про них просто мовлять (перекочують кульки) при різних офіційних нагодах. Слова легко перекочуються у промовах, на піднебінні, але світ не змінюють. Не пояснюють та не змінюють нічого, зберігаючи самосвідомість герметично замкнутою. Покращують суспільний візерунок мовця, можливо. І то не завжди, зрештою, значною мірою це залежить від його персональних обдарувань та риторичних умінь. Гадаю, що усім хоч раз у житті траплялися такі промовці. «Гуманізація» – слово зужите недоцільним використанням всує (особливо, якщо йдеться про охорону здоров’я), лише «духовність» може перевершити «гуманізацію» мірою зужитості. На щастя, цього разу було все не так!

        У феміністичних дискурсах ідея гуманізації дітонародження (пологів, якщо звузити поле зору), за перевагою, передбачає надання пріоритету та визнання усіх можливих прав, відповідне задоволення потреб вагітної та породіллі, а також «активну співучасть, підтримку на кожному з етапів та рішень, що стосуються пологів і контролю над ними, як процесу, що відбувається у локальному середовищі» (А. Ласка-Формейстер, П. Адамчик, А. М. Відал). Гуманізація пологів – це не лише: шаноблива акушерства допомога, з дотриманням засад гідного, індивідуалізованого підходу, з довірою та емпатією; повернення, розпорошеної існуючими практиками, суб’єктності; відновлення автономії (йдеться про thick concepts of autonomy, і незалежність особи не лише від примусу зі сторони інших осіб, так і від внутрішніх обмежень, що роблять неможливим відповідний вибір); а й: відмова від універсального, позитивістського, гомогенного погляду на процес народження; утвердження цінності неінтервенціоністського поставу у догляді; домінування холістичного, біосоціального підходу над клінічно обумовленими біомедичними перспективами.

    Особливий фокус – локальні контексти. Відтак, звернення до різних терапевтичних культур, холістично-гуманістичних концепцій допомоги при пологах, а отже – культурної смиренності (один з важливих для сьогодення концептів в охороні здоров’я), належних комунікативних та лінгвістичних практик.

        Феміністична критика акушерських практик віддавна має свій, усталений формат та візерунок, що був сформований під час Другої хвилі феміністичного руху та Руху за здоров’я, і передбачає критику процесів та політик, за допомогою яких (уявлення про та турбота про) сексуальне, репродуктивне і материнське здоров’я виявилося гранично медикалізованим, індустріалізованими, поглинутими патріархальними владними структурами. Критика медикалізації пологів, інфантилізації породілль, маргіналізованої позиції акушерства, акушерського насильства та акушерського расизму – далеко не повний перелік вже стандартних тем, з якими асоціюються розмови про акушерські практики у феміністичних колах.

     Творчині/творці програми Літньої школи не вважають цю критику вичерпною, хоча у деяких позиціях – досі актуальною. Як дізнаємося з однієї з програмних статей, де колектив намагався окреслити свою позицію, феміністична критика акушерства залишає за межами розгляду «адекватний та повний аналіз інтерсекційних політик, процесів, практик расизму, колоніалізму, неолібералізму, гетеронормативності, знищення середовища та пов’язані з цим небезпеки зміни клімату» (R. Ashley, B. Goodarzi, A. Horn, H. de Klerk, S. E. Ku, J. K. Marcus, K. Mayra, F. Mohamied, H. Nayiga, P. Sharma, S. Udho, M. R. Vijber, Rodante van der Waal). Вони пропонують новий концепт (про котрий я напишу згодом окремо) – критичних акушерських досліджень, що є нічим іншим як наступним втіленням так званої критичної теорії.

        Фундатори критичних акушерських досліджень розглядають свої зусилля як трансгенераційні, демонструючи повагу до феміністичних традицій і, водночас, намагання вийти за межі та переформатувати їх.

        Гуманізація ж дітонародження (у версіях, котрі були представлені на Літній школі) – процес інформування щодо усієї повноти різноманіття людства. Кінцева мета гуманізації пологів, акушерських практик, репродуктивної медицини – медична допомога, що розпізнає цю різноманітність, передбачає, очікує та вітає її/прихильно до неї ставиться (Jabu Mavuso), пам’ятає про різноманіття локальних середовищ та множини контекстів – біологічних, терапевтичних, біополітичних, соціальних, культурних, наративних, автентичних, конструктивних/де(кон)структивних, гендерних, аксіологічних, морально-етичних, економічних, історичних, організаційних. Медична допомога, котра керується цією всебічністю, а не голою безсторонністю, – її ціль.

    Гуманізація дітонародження (у версіях, представлених на школі) – це радикальна трансформація існуючих ідей стосовно дітонародження, вагітності, пологів, передбачувана конфлюенція гендеру, статі. Гуманізація як кардинальне переосмислення, у стилі Нейгеля (в його позиції щодо медичної етики) чи вимог ксенофемінізму, досвід нового початку думки, розширення поля критики та турботи (і ось тут, у цій частині тексту, той, хто мене добре знає, гадаю, вже зрозумів: я потрапила до своєї ідеальної спільноти, якщо говорити про професійну ідеальну спільноту, де поділяють твої ідеї, принципи та цінності, якщо не всі, то хоча б базові).

        Промайнуло якихось десять днів, і вже стало зрозуміло, що захід цей був закликом до дії та співпраці, а не лише способом ознайомити фахівців з новим концептом в акушерській допомозі та теорії. Вочевидь, завершення школи – це не край, а початок чогось цікавого та нового. Школа створила шанс для об’єднання зусиль фахівців/фахівчинь з різних дисциплін (культурної антропології, філософії медицини, біомедичної/репродуктивної етики, теології, соціології, громадського здоров’я, організації охорони здоров’я, історії медицини, акушерства як midwifery, акушерства як obstetrics etc), практиків з відмінних сфер, представників Глобальної Півночі та Глобального Півдня, зібравши їх на цій літній сесії, аби запропонувати нову перспективу для трансдисциплінарних досліджень та заохотити зробити свій внесок у спільну справу пошуку шляхів справедливої та гідної медичної, акушерської допомоги у майбутньому.

        Дві важливі речі у складні, трагічні часи мають значення: ідеальна спільнота (навіть якщо йдеться про обмежене, дозоване чи віртуальне спілкування) та надія. Люди, що поділяють твої цінності, ідеї й здатні зрозуміти твої кроки – ідеальна спільнота, та перспектива для всього переліченого – надія. Намагання відняти в людини надію, заперечити її право на неї – руйнація перспектив, що закладені в людині, є нічим інших як роботою дегуманізації.

        Ханна Арендт, у одному зі вступів до «Людей за темних часів», пояснювала, чим керувалася, пишучи цю книгу: вірою в те, «що навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій і понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто, у своєму житті та праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяює визначений йому на землі строк». (Як бачимо, і вона про те ж: про надію та спільноту, і не важливо, наскільки людною ця спільнота є, чи це один якийсь, незмінний співрозмовник, що стереже, живить каганець твоєї надії).

        Дивно, але трапляються такі, котрі відмовляють людині у цьому праві надії/на радість надії. Навіть у моїй інформаційній бульбашці/фейсбучній стрічці, котру я так пильно стережу від вірусу відчаю. Так чи так, але у нього (я про відчай) немає зі мною жодних шансів, допоки є поруч брат, родина, друзі, однодумці, книжки (як продовження лав однодумців, що сягають за межі простору та часу) та сподівання на краще.

        Ну і ЗСУ, звісно.

25.07.2022

  

(Автор постера – Noëmie Willemen)

    Тексти, що пишуться під знаком остороги, котрі застерігають від тих чи тих шляхів, водночас, творять їх. Осторога постає як стимулювання, спрямування, адже не завше людство шукає безпеки, розшукує безпечних шляхів. Осторога, замість перекреслювати шлях, – спокушає, закликає стати на цю, підбиту горем, дорогу. Там, де небезпека, там тихо зростає трава спасіння. Того, хто озброюється такими максимами, не налякають жодні розповіді про загрози, мета котрих – зупинити усіх тих, хто вирушив небезпечним шляхом, хто рушив над прірвами, хто на мапах своїх шляхи прокладає через смертельну трясовину та місця спочинку чудовиськ. Застережливі оповіді легко стають своєю протилежністю. Загроза виблискує своїми горлянками-гірляндами яскравих почувань. І тоді, тоді такі оповіді стають гімнами майбутніх походів на заборонені території.

Бути сучасним, як знаємо, це знаходитися в унікальних стосунках зі своїм часом. Перебувати водночас у двох регістрах: бути залученим у справи сьогодення, співпадати з епохою і, заразом, тримати по відношенню до неї дистанцію. Остання потрібна для того, щоб краще, уважніше розгледіти свої часи. Прониклива людина, за означенням Дж. Агамбена (в оригіналі – un uomo intelligente, у контексті – людина сучасна, сучасник), попри те, що “усвідомлює свою невідворотну <…> приналежність, усвідомлює нездатність здійснити втечу зі свого часу”,  завжди і всюди не співпадає з ним повністю. Просвіт у вигляді слабкого анахронізму (discronia), частковий незбіг з епохою – ось що вкрай необхідно для існування в режимі сучасності. Цим химеризм-парадоксальність відношень не вичерпується. Сучасник – “той, хто пильно вдивляється у свій час, щоб побачити у ньому не світло, а пітьму, <…> той, хто вміє бачити цю пітьму, хто здатен писати, обмокуючи перо у морок теперішнього, <…> той, хто безпосереднім поглядом сприймає сяяння пітьми, що випромінює його час” . Бути сучасним – не дозволяти світлу часу засліпити себе, проявити здатність вловлювати внутрішню темному власних часів. Світло – те, що сприймаємо з легкістю, пітьма – те, що вимагає особливих зусиль, непересічної душевної/умоглядної оптики для нейтралізації світла.  

Що має на увазі Агамбен, коли говорить про пітьму власного/нашого/будь-якого часу? Перше, що спадає на думку – лаштунки, зворотній бік, невидима машинерія подій. Остаточність, котра не стільки серед проявленого, скільки серед прихованого. Спідка світу, виворіт речей. Упіймати міф епохи – розгледіти все з різних сторін: лицьової  та виворітної. Остання – важливіша, хоча й менш приваблива (з естетичної чи етичної точки зору). Дає змогу виявити непомітні для повсякденного погляду ходи та мотивації. З часів становлення психоаналізу спіднє наділене більшою онтологічною вагомістю аніж проявлене, лицьове (не вище – сакральне, чи нижче – профанне/інфернальне, а саме спіднє). “Суспільство спектаклю” лаштунки цікавлять більше аніж сцена, попри все.

Наступне (більш традиційне та naïve) тлумачення: пітьма як територія зла, місцезнаходження всього деструктивного, агресивного, ірраціонального. Сприймати пітьму епохи – це налаштувати свій погляд не неприглядні сторони існування. Відтак, бути сучасним – у першу чергу, постійно зміщуючи увагу, ретельно виокремлювати факти, виривати з життєвого контексту, вміло маніпулюючи ними (у хорошому розумінні, по-суті, оперуючи). Щось на кшталт такого собі тимчасового перетворення на невротика, котрий майстерно виокремлює знаки небезпеки, ігноруючи обнадійливі сигнали підтримки.

Завжди вагаюся щодо початку. 

Зазвичай початки викликають страх, чи навіть містичний жах у тих, хто їх створює. Відомо, що зачини мають бути гострими, з них розпочинається будь-яка подорож уяви-думки, добрі початки припинають читача до чтива. Якщо мати читача за колекційного метелика, то шпильки, котрі розпинають того на одній з колекційних вітрин, і є тим зачином, добрим зачином, себто – ефективним. Голки-шпильки були гострими, агресивний творець діяв впевнено, і ось читаючий вже й попався, тепер він – заручень тексту, знерухомлений, куди ж дінеться. Чотири крихітних голки влучних слів – на чотири сторони світу, та по два крильця – на дві реальності, плюс – розп’яття уваги поміж двома світами (вигаданим, безсмертним і смертним, фактичним) – читання нашого втомленого світом метелика – читача. Спроба домовитися зі смертю, на час заперечуючи власну незворотну проминальність шляхом віртуального перевтілення, практично – віртуального помирання-воскресіння. Береш в руки книгу – і ти вже не жилець (для) цього світу, тимчасовий покійник, плеонастичний оксюморон, зсохлий гербарний метелик, прикутий шпильками образної словесності до вітрини фактичної вигадки/невигадки, принаймні доти, доки читаєш. За умови, що шпильки-голки виявилися гострими, сиріч – ефективними. 

Тому й вагаюся безконечно щодо початку: з чого розпочну черговий текст. 

одноокий самотній циклоп собор
(нічого особливого ніжність самоти – елегійна псевдоготика)
сидить серед площі з позаминулого покійного століття
висмоктує з неї час виставляє на кпини простір
(поруч з ним кожен наче те зелене яблучко чи пуголовок – дитя незріле) 
дивиться єдиним розцвіченим хижим 
оком старого мисливця на світ
дивиться тне зі світу власну витинанку 
василіскову 
кістляве тіло ножиці ножички
барвисте око бритвочки сцизорики
страждальці гріються душами
в його холодному череві
справляють щоденні бенкети осмути і надії
випасають лиликів смутку
заржавілі механічні бажання 
напівпритомні дитячі серця
худющі свої добродійства
тримаючи тих на припоні
як домашніх собачок
аби не згубилися
трофеї піратські
тне крає гостроверхою чуприною небо
цей володар однієї з найбільш 
гострих свідомостей сучасності
бо хто ж серед сучасників сягає таких вишніх матерій
голівонькою?
світ йому сто літ як обрид
тому зволилося одноокому зробити з нього власну 
витинанку відділити лівих від правих
відітнути добро від зла
sic від non
цвітастий гомін щастя від
первоцвіту біди
світло від пітьми
аби чорним по чорному
і синім по синьому
грубими мазками 
як за часів його молодечих
коли однооким піратом був – ловцем душ
а світ видавався простим як крицевий равлик 
чи кухоль пива з рустикальним хлібом

(«ті камені стали хлібом моєї уяви»)
стою вдивляюся в його пильне піратське око
і зачинаю тяти свою

терпить Бог лукавих
та не довіку


 (29 січня 2018 р.)

Меланхолія святого Патрика/Меланхолія святого (псевдо)Патрика 

"і як же мені приземлитися
як врятуватися
ego, Patricius, peccator rusticissimus
et minimus omnium fidelium
et contemptibilissimus apud plurimos
і душа моя в небесному озері 
числиться потопельником
як же мені приземлитися
як припнутися серцем до цієї 
юдолі як заново навчитися ступати нею
де взяти ковзани сили тяжіння
для розважливих кроків земних
як упасти додолу камінням осіннім яблуком
покотитися загубленою горошиною
покотитися надщербленою намистиною
торкнутися денця світу
станцювати на денці світу
скоштувати його пилюку
скуштувати його неправду
і мати це за життєву мудрість
мовлю собі щодня
мовлю собі ти глиняний свищику
котрого Бог зліпив з глини 
і подув
кажу собі прах до праху
глина до глини Патрику
кажу собі чого квилиш
стань розважливим
врятуй себе видобудь душу свою 
з тієї небесної трясовини
позбудься викинь те 
мереживо небесної туги що 
носиш у потаємній кишені
серця і не пряди його більше мовчанкою
і самотністю послухай-но серденько
заведи курей
приземлися"
((але всі ті вмовляння
наче втомлений голем
на тонесеньких глиняних
ніжках що у трясці нервовій
витанцює тарантелу 
жалюгідні жалю гідні бо))
"ego, Patricius, peccator rusticissimus
одначе душа моя у Небесному озері 
одвіку – за потопельника".

1 січня 2018

Людина так влаштована, що не пам’ятає свого початку. Ні першого початку, ні другого (коли властиво приходить на світ). Її витоки – наче ті корені – приховані, глибоко закопані у щільному забутті. Її пам'ять/душа сама обирає для себе момент старту, час зачину. Третій початок: той момент, з котрого починаємося для себе самих, коли зачинаємо вести відлік самопригадувань, відколи починаємо усвідомлювати, пам’ятати себе: зачин самості. Можливо, у цьому – особливий прояв свободи. (Те, що маємо за слабкість, можливо, – сила. Бо починаємося для себе самих не тоді, коли світ відраховує наш початок. Маємо свій відлік памʼятування/свою шкалу, з іншим життєвим дебютом, з відмінним ab ovo.) З минулостолітніх 60-х зачалася мода на невластиві пригадування (пошук пренатальних спогадів, експериментування зі спробами дістатися до різоми пам’яті дородового досвіду). Бо в існуючих рамках раптом стало тісно – екзистенціальна тіснота заїла.

людина не має що сказати 

допоки не почне говорити
допоки не розіпне всі ґудзики 
на гамівній сорочці серця
доки не зашнурує в 
скляні корсети часу свій розум
(не загорне обережно те, що стане
словами, у тлінну шкіру
і так доведеться виношувати 
під шкірою час якийсь – протослова
бо не дадуть самі собі ради)
а можна теє (що стане словесами)
втиснути уявою до крижаних квітів
вимислити примхливі крижані квіти
у котрих щенеслова знаходять свій притулок
поміж пелюстками
невисловлені квітисті льодяники
можна незаймані криптослова вкласти
до печених солодких трубочок спекти вложити 
і переховувати най дозрівають
протослова
до часів своїх
певних
аж доки можна буде ними щось 
там сказати 
коли нарешті почнеш

(Утопія спозаранку)



Птахи крилами постирали крейдяний візерунок хмар,
нічого не втрималося на сій блакитнавій небесній стільниці. 
Хіба що непокраяне огненне ябко. 
Небо тепер – tabula rasa, 
пиши ж тепер на ньому що заманеться, 
перетвори його на єретика. 
І покрай те сонце-ябко, 
пригости кожного злидаря 
немилосердним щастям, 
безлітосною радістю.

машини природи

машини до нескінченості

дельоз: всіляка інтерпретація

справа хорошого смаку

хорошого смаку

лейбніц/дельоз: вся природа

машина про яку в нас немає жодного уявлення

люди виготовляють штучні машини

істинна машина це машина деталі котрої

теж машина

в штучних машинах

є деталі котрі не є машиною

декарт: ти виходиш за межі доброго смаку

доброго смаку

механічна мураха на молескіні

машинально намагаюся її скинути

машинально стискається з жалю

машина серця

шкода шкода цей машинний дріб’язок

мураху

ти не можеш тут жити

кажу їй

мураха: не убий

на вулиці голосить механічний півень

про зміну декорацій: з чорної на білу

тому оглашенному йдеться

і чого він голосить

машинально вмикається білий день

стежкою прогулюється кентавр

він не механічний

уявний чий він

чи уява теж механічна

чия уява зіткала його

чия машина уяви зіткала його

чий він

більше нікого не зустріла

добре жити в такому машинному світі

де біль/жаль на шальках зважений

точно дозований

не більше не менше

машинально подається

машинально гаситься

у відповідності до обставин

нічого надмірного

жодних ексцесів

нікого не пережалієш

нікого не перелюбиш

нічого не переболить

все облічене

біль/жаль

де душею вільно користуєшся лише в неділю

чи на великдень як святочною сукенкою

чи коли просто хочеш скуштувати

свободу

замість паски

добре було б жити в такому владнаному машинному світі

мурашина душа: ти стоїш за межею доброго смаку

доброго смаку

як би там не було

що б не трапилося

у цьому світі

такому шумливому

за вікном

такому тихому

на світлинах
як би не було

що б не нагодилося

що б не згубилося

що б не віднайшлося

що б не забулося

що б не пригадалося

про що б не мовилося

про що б німувалося

що б віднялося

що б примножилося

що б не від/прикотилося

як би не було

так чи навспак

silenzio!
гляньте людоньки добрі!

прочинений простір

ось вона

поштива шляхетка

ультрамаринова шкіра

порцеляновий погляд

обличчя без посмішки

silence please!
гицлі веселі покручі

гульвіси бузувіри

мучителі яриги

пиворізи байди

запияки

то не її учта

бліді гамлети

темні ангели

чорні пси

боги без обличь

згусла невидимість

що тривожить прозорість

ось її учта
і хай не дивує вас ця

штучна сценічність

хай не бентежить

її елементарність

чи не так виглядає

справжнє життя?

spójrzcie spójrzcie nareszcie!
ось вона добросерда велителька

(койне будь-якої поезії)

волошкової барви шкіра

крейдяні очі

Меланхолія

Меланhellія

Мелосhellія

ймення її
що б не трапилося

як би там не було

стоїть поруч

і міцно тримає мене за горло

гострозубцями смутку

макабричної краси панянка

скажу я вам

і такої ж макабричної

доброти