Десять днів тому завершилося моє навчання на Літній школі Університету в Утрехті. Давня мрія – навчатися там (на одній з програм, що стосувалася б медичної етики/філософії охорони здоров’я), котра здійснилася: десятилітня, якщо старанно полічити життєвий її час. Це була мрія з тієї когорти мрій, до котрих подумки повертаєшся спорадично, але якось особливо не працюєш над їх здійсненням. Мислиш про них, як про те, що трапиться «якось та колись», сподіваєшся, що здійсняться, але достеменно не знаєш як і коли («Może kiedyś, innym razem, dziś na razie nie» :)). Але я й уявити собі не могла, що потраплю на настільки трафно скроєну під мої дослідницькі інтереси програму. Тема курсу – «Гуманізація дітонародження: запуск критичних (феміністичних) акушерських досліджень». Все це було значно кращим, аніж те, про що я віддавна мріяла. Прямою відповіддю на давні сподівання, відповіддю, що дається з надлишком, у буквальному та метафоричному сенсах. У найтемніші часи (смерть мами, війна, відтак – автоматичний крах, із залізною необхідністю, здорового глузду та знайомого світу) – такий неочікуваний дарунок долі.

       До речі, той подарунок був не один, низка доленосних (принесених у дарунок долею) подій – світлих зблисків за темним часів – вишикувалися, так би мовити, парадом планет, що віщують якщо не щастя (бо це зараз практично неможливо), то хоча б радість надії: допомога, підтримка родини (ділом та словом, ділом чи словом); нові/давні приятелі/друзі з веселою вдачею, що вдало розвіювали, нехай і на мить/миті, невтомно і з безліччю дотепних варіацій, смуток; брат, моя альфа та омега, твердінь земна та небесна – мій дім (бо дім – це не стіни, а люди): той, котрий завжди мене підтримує, наші стосунки стали ще теплішими, розмови про все на світі – тривалішими, практично – нескінченними (thank you, bro!, я захоплююся несхибністю твоїх практичних суджень та суверенністю твого розуму).              

        Повертаючись до тематики Літньої школи. Та знаходилася на кордонах з темою, на котрою зараз працюю, про що пишу, тому для мене участь була важливою, і виявилася вельми корисною.

        Декілька зауваг стосовно гуманізації. У Чеслава Мілоша в «Землі Ульро», якщо не помиляюся, є образ сучасної теології як непроникних кульок, яких перекочують з місця на місце, але вони залишаються непроникними: «теологія вже багато сторіч завкруглює відповіді у гладенькі кулі, що легко котяться, але так ніби непроникні», і ця зручна непроникність не дає сягнути болючого нерва суті речей. Це ж порівняння можна використати, часом, й по відношенню до розмов про гуманізацію медичної допомоги, коли гуманізацію терапевтичних практик окреслюють низкою напастованих частим вживанням трюїзмів та кроків, у ефективність/необхідність котрих насправді не вірять. Але про них просто мовлять (перекочують кульки) при різних офіційних нагодах. Слова легко перекочуються у промовах, на піднебінні, але світ не змінюють. Не пояснюють та не змінюють нічого, зберігаючи самосвідомість герметично замкнутою. Покращують суспільний візерунок мовця, можливо. І то не завжди, зрештою, значною мірою це залежить від його персональних обдарувань та риторичних умінь. Гадаю, що усім хоч раз у житті траплялися такі промовці. «Гуманізація» – слово зужите недоцільним використанням всує (особливо, якщо йдеться про охорону здоров’я), лише «духовність» може перевершити «гуманізацію» мірою зужитості. На щастя, цього разу було все не так!

        У феміністичних дискурсах ідея гуманізації дітонародження (пологів, якщо звузити поле зору), за перевагою, передбачає надання пріоритету та визнання усіх можливих прав, відповідне задоволення потреб вагітної та породіллі, а також «активну співучасть, підтримку на кожному з етапів та рішень, що стосуються пологів і контролю над ними, як процесу, що відбувається у локальному середовищі» (А. Ласка-Формейстер, П. Адамчик, А. М. Відал). Гуманізація пологів – це не лише: шаноблива акушерства допомога, з дотриманням засад гідного, індивідуалізованого підходу, з довірою та емпатією; повернення, розпорошеної існуючими практиками, суб’єктності; відновлення автономії (йдеться про thick concepts of autonomy, і незалежність особи не лише від примусу зі сторони інших осіб, так і від внутрішніх обмежень, що роблять неможливим відповідний вибір); а й: відмова від універсального, позитивістського, гомогенного погляду на процес народження; утвердження цінності неінтервенціоністського поставу у догляді; домінування холістичного, біосоціального підходу над клінічно обумовленими біомедичними перспективами.

    Особливий фокус – локальні контексти. Відтак, звернення до різних терапевтичних культур, холістично-гуманістичних концепцій допомоги при пологах, а отже – культурної смиренності (один з важливих для сьогодення концептів в охороні здоров’я), належних комунікативних та лінгвістичних практик.

        Феміністична критика акушерських практик віддавна має свій, усталений формат та візерунок, що був сформований під час Другої хвилі феміністичного руху та Руху за здоров’я, і передбачає критику процесів та політик, за допомогою яких (уявлення про та турбота про) сексуальне, репродуктивне і материнське здоров’я виявилося гранично медикалізованим, індустріалізованими, поглинутими патріархальними владними структурами. Критика медикалізації пологів, інфантилізації породілль, маргіналізованої позиції акушерства, акушерського насильства та акушерського расизму – далеко не повний перелік вже стандартних тем, з якими асоціюються розмови про акушерські практики у феміністичних колах.

     Творчині/творці програми Літньої школи не вважають цю критику вичерпною, хоча у деяких позиціях – досі актуальною. Як дізнаємося з однієї з програмних статей, де колектив намагався окреслити свою позицію, феміністична критика акушерства залишає за межами розгляду «адекватний та повний аналіз інтерсекційних політик, процесів, практик расизму, колоніалізму, неолібералізму, гетеронормативності, знищення середовища та пов’язані з цим небезпеки зміни клімату» (R. Ashley, B. Goodarzi, A. Horn, H. de Klerk, S. E. Ku, J. K. Marcus, K. Mayra, F. Mohamied, H. Nayiga, P. Sharma, S. Udho, M. R. Vijber, Rodante van der Waal). Вони пропонують новий концепт (про котрий я напишу згодом окремо) – критичних акушерських досліджень, що є нічим іншим як наступним втіленням так званої критичної теорії.

        Фундатори критичних акушерських досліджень розглядають свої зусилля як трансгенераційні, демонструючи повагу до феміністичних традицій і, водночас, намагання вийти за межі та переформатувати їх.

        Гуманізація ж дітонародження (у версіях, котрі були представлені на Літній школі) – процес інформування щодо усієї повноти різноманіття людства. Кінцева мета гуманізації пологів, акушерських практик, репродуктивної медицини – медична допомога, що розпізнає цю різноманітність, передбачає, очікує та вітає її/прихильно до неї ставиться (Jabu Mavuso), пам’ятає про різноманіття локальних середовищ та множини контекстів – біологічних, терапевтичних, біополітичних, соціальних, культурних, наративних, автентичних, конструктивних/де(кон)структивних, гендерних, аксіологічних, морально-етичних, економічних, історичних, організаційних. Медична допомога, котра керується цією всебічністю, а не голою безсторонністю, – її ціль.

    Гуманізація дітонародження (у версіях, представлених на школі) – це радикальна трансформація існуючих ідей стосовно дітонародження, вагітності, пологів, передбачувана конфлюенція гендеру, статі. Гуманізація як кардинальне переосмислення, у стилі Нейгеля (в його позиції щодо медичної етики) чи вимог ксенофемінізму, досвід нового початку думки, розширення поля критики та турботи (і ось тут, у цій частині тексту, той, хто мене добре знає, гадаю, вже зрозумів: я потрапила до своєї ідеальної спільноти, якщо говорити про професійну ідеальну спільноту, де поділяють твої ідеї, принципи та цінності, якщо не всі, то хоча б базові).

        Промайнуло якихось десять днів, і вже стало зрозуміло, що захід цей був закликом до дії та співпраці, а не лише способом ознайомити фахівців з новим концептом в акушерській допомозі та теорії. Вочевидь, завершення школи – це не край, а початок чогось цікавого та нового. Школа створила шанс для об’єднання зусиль фахівців/фахівчинь з різних дисциплін (культурної антропології, філософії медицини, біомедичної/репродуктивної етики, теології, соціології, громадського здоров’я, організації охорони здоров’я, історії медицини, акушерства як midwifery, акушерства як obstetrics etc), практиків з відмінних сфер, представників Глобальної Півночі та Глобального Півдня, зібравши їх на цій літній сесії, аби запропонувати нову перспективу для трансдисциплінарних досліджень та заохотити зробити свій внесок у спільну справу пошуку шляхів справедливої та гідної медичної, акушерської допомоги у майбутньому.

        Дві важливі речі у складні, трагічні часи мають значення: ідеальна спільнота (навіть якщо йдеться про обмежене, дозоване чи віртуальне спілкування) та надія. Люди, що поділяють твої цінності, ідеї й здатні зрозуміти твої кроки – ідеальна спільнота, та перспектива для всього переліченого – надія. Намагання відняти в людини надію, заперечити її право на неї – руйнація перспектив, що закладені в людині, є нічим інших як роботою дегуманізації.

        Ханна Арендт, у одному зі вступів до «Людей за темних часів», пояснювала, чим керувалася, пишучи цю книгу: вірою в те, «що навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій і понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто, у своєму житті та праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяює визначений йому на землі строк». (Як бачимо, і вона про те ж: про надію та спільноту, і не важливо, наскільки людною ця спільнота є, чи це один якийсь, незмінний співрозмовник, що стереже, живить каганець твоєї надії).

        Дивно, але трапляються такі, котрі відмовляють людині у цьому праві надії/на радість надії. Навіть у моїй інформаційній бульбашці/фейсбучній стрічці, котру я так пильно стережу від вірусу відчаю. Так чи так, але у нього (я про відчай) немає зі мною жодних шансів, допоки є поруч брат, родина, друзі, однодумці, книжки (як продовження лав однодумців, що сягають за межі простору та часу) та сподівання на краще.

        Ну і ЗСУ, звісно.

25.07.2022

  

(Автор постера – Noëmie Willemen)