Багато мовлять про передачу власних генів, важливість цього майже містичного акту. Ніхто навіть не намагається збагнути: навіщо? Чи так вже важливо передавати себе? Невже світ не обійдеться без цих речей? Я була і пішла собі. Чи маю право усунути себе з процесу відтворення, сказати goodbye “великому (золотому?) ланцові життя”? Сучасні репротехнології дарують надію/ілюзію, що в мене в запасі доволі часу аби знайти якусь відповідь на це питання.
Часом я почуваюся справді щасливою, бо вільною. З великим жалем та співчуттям дивлюся на мамочок, що назавжди опинилися в пастці материнської любові. В інші ж хвилини мене розпирає цікавість: які були б мої діти? А часом бере в полон почуття провини перед тими, кому завдячую (або “завдячую” – це залежить від настрою) своєю появою на світ. Перед усіма, починаючи від праматері Єви (чомусь спало на думку: палеогенетики примудрилися дізнатися де жила прародителька роду людського; правда, охрестили її якось по-іншому). Коли силуюся уявити їх усіх, зібраних в одному місці… перехоплює подих від картинки тієї, скажу я вам. Вони, ймовірно, сподівалися на це примарне (“генне”, хоча більшість з них і слівця такого не знали) безсмертя. Мріяли про рої нащадків, як-от один невідомий китаєць, що жив ой як давно. Ландшафт його марень населяли нескінченні вервечки потомків. Рештки тих сподівань зберігає вірш зі Ши-Дзинь, класичної китайської книги пісень. В ньому нащадків порівняно зі зграєю сарани:
“Крила сарани немов промовляють:
“Поспішай, поспішай!
Так і сини твої та онуки
Стануть нехай незліченним військом!
Крила сарани немов промовляють: <…>
Так і синів твоїх та онуків
Хай приходить на світ нескінченна вервечка!”
А я візьму та сподівання їхні розіб’ю-розтопчу. Ну, якусь часточку тих сподівань безсмертя.
Втім, це нісенітниця. Я про всі оті нехитрі, наївні, незграбні спроби змиритися з фактом смерті: людина живе у своїх дітях, творах, генах, хоч якийсь відбиток залишиться в природному світі. Це як радіти дрібним скалкам розбитого дзеркальця та мати його за ціле та неушкоджене. Або нагромаджувати старі речі, наче лахмітник, сподіваючись, при цьому, воскресити той життєвий світ, котрому речі ці належали. Прикладами такого “фрагментарного” опору смерті переповнена сучасна постмодерна література. Здається, вперше я натрапила на такі спроби у Кундери. Ну а потім, пішло-поїхало… Дам-но я слово Анджею Стасюку Юрію Андруховичу: “Колись на цьому світі, зовсім недалеко від мене (а часом нестерпно близько від мене) жив батько. Тепер його тут немає, однак щось таки є: інтонація, жест, порядок слів у реченні, пауза, тембр, кашель. Це я, він, це всі, хто перед і після. От я дивлюся з пагорба на ліс – забуваю про все, завмираю, тихну. І тоді раптом: чи не він дивиться на ліс, чи це не його погляд?..” Ох, наскільки знайомою є ця ілюзія, злуда, яка мовить: щось залишається! Більшість жестів, інтонацій, пауз бабусиних відтворює зараз мама. Чудуюся цьому. Обпікає це. Але не лікує, не зцілює. Пустка залишається жахною пусткою, смерть зостається собою. Я знаю, що це не бабуся, це не її жести. В такі хвилини думаю: “shit! shit! SHIT! Значення має тільки індивідуальне безсмертя. Її, моє, ваше. Все інше – ілюзія, тенета світу цього. Хай їм пек!”.
Немає коментарів:
Дописати коментар