За часів мого захоплення середньовічною медициною довелося покопатися у величезній кількості давніх приписів, рецептів, рекомендацій настільки фантасмагоричного характеру, що здивувати мене зараз чимось майже неможливо. До слова, оте “за часів” зовсім не значить, що вона мене не цікавить зараз, просто якось я втомилася від смерті і минулого, захотілося подумати про життя і майбутнє. Відтоді, від часу, коли втома та стала всеосяжною, в моєму інтелектуальному житті (ой, прозвучало це якось soооо pathetic!) середньовічні практики зцілення як тема до вивчення знаходиться в перманентному конфлікті з репродуктивною етикою як темою для осмислення. Навіть подумую якось їх примирити, зайнявшись в майбутньому, наприклад, соціальною історією репродуктивної медицини (і Середньовіччя, звісно, тоді не омину увагою). Буде, як то кажуть, кожній сестрі по сережці, а мені – święty spokój.
Здається, я відхилилася від розповіді, втратила логічну ниточку. Так от, про здивування. Про нинішнє моє здивування та про давно забуту насолоду, яку зазнала, від зустрічі з чимось химерним, до того незнаним.
Я двічі перечитувала їх: “Фрагменти, котрі залишив молодий фізик. Кишенькова книжечка для друзів Природи” Й.В. Ріттера, опубліковані в 1810 р. Ну, звісно, того самого Ріттера – одного з найбільш примітних представників єнського гуртка романтиків, вмілого провізора, першовідкривача ультрафіолетових променів, електролізу, електрокапілярних явищ в ртуті, творця однієї з перших гальванічних батарей, дослідника “тваринної електрики”, предтечу Е. Дюбуа-Реймона (засновника електробіології). Деякі історики науки/медицини мають Ріттера за засновника електрохімії. Тобто, праця належить серйозному досліднику з full kit’ом відкриттів за спиною. “Фрагменти” – річ доволі типова, як для своєї епохи: тут і натурфілософські розмисли, і нові експериментальні дані, і спостереження, і припущення (разом з відвертими нісенітницями), і романтичні марення. Правда, все це якось гарно одне до одного допасоване. Є в тексті й дуже давні ідеї, такі, котрі пережили століття. Хоча й зодягнені вони вже в інші, наукоподібні шати. Тому легким чтивом це не назвеш. Тим не менш, читається текст з насолодою, бо дарує дуже незвичний/незнаний погляд на речі, котрі (часто) маємо за щось до сліз банальне та нецікаве.
Трактат цей потребує ґрунтовного аналізу. Не маю на меті робити зараз нічого подібного. І взагалі, мабуть, ви вже помітили: оцей щоденник не призначений для розвідок. Тут панують емоції та афекти. Просто захотілося мені поділитися funny знахідками та зачудувати вас давніми фантазмами, тому й пишу в глупу ніч ці disjécti membra.
Певну частину трактату складають запитання без відповідей. Взагалі, вся тканина тексту зшита з розрізнених фрагментів, котрі, в свою чергу, теж часом розпадаються на уламки (думок). Не перестаю чудуватися як старанно автор намагається зліпити, скласти з цих скалочок цілісну картину “загального порядку природи”. І йому це напрочуд добре вдається. Перед читачем постає світ в якому легко змішується “жар любові з вогнем перцю”, а отриманою сумішшю запросто “підпалюється суха трава” (здається, образ Г. Башляра по відношенню до творчості Новаліса). “Гальванічний ланцюг”, “тваринна електрика” – величний “Медіум, посередник між матерією і духом” (фр. 389) – пронизує всі фібри буття та “відправляється на небеса”, скріплюючи та єднаючи Небо і Землю etc. Ось вам і нова міфологія електрики, і романтичні марення Всеєдністю. Але мова піде зовсім не про це.
Тут зібрані ті фрагменти “Фрагментів”, котрі мене найбільш подивували/потішили своїми інтуїтивні здогадками, прозріннями та милими нісенітницями.
Про здоров’я: “При наявності досконалого здоров’я, ми скоріш за все, більше б не жили, а загинули. Існувала б абсолютна єдність, ніщо б не порівнювалося, ніщо б – не обмежувалося, а існувала б ідеальна діяльність. Значить, через відмінне здоров’я можна померти, а до суті життя завжди належить якесь нездужання”. (Через сотню з гаком років інший європейський науковець і мислитель спорудить на такому ж твердженні цілу філософію норми і патології. Мова про Ж. Кангієма. Його будуть мати – і досі мають – за великого новатора.)
“Чи існує за аналогією з епідемічними захворюваннями також і епідемічне здоров’я? Хіба в 1744 р. не лютувало здоров’я? Надзвичайно хороше здоров’я походить саме від переважання певного начала, як у випадку дуже важкої хвороби чи смертності”. (Як мило! :) Коли ж нарешті почне лютувати здоров’я у нас, в Україні?)
Про майбутнє: “<…> в решті решт, продовжить своє існування тільки людина. Власне, все стане людиною. <…> Як в тваринному світі все стає людиною, так в неорганічному світі все стане залізом”. (Думка ця є значно цікавішою, глибшою, ніж видається на перший погляд. Мова не про те, що людина витіснить, знищить тварин, а про інше. Додумайте самі. Окрім того, гарний був би сюжет для фантастичної повісті, якщо б сприйняти цей вислів буквально. )
Про історію людства: “<…> Первісний час – це час ембріону людства, слідом за ним йде час дитинства людства, потім – час пристрасного умлівання. Умлівання помирає в любові або виживає, повертаючись до своїх витоків. Або ж багаторазово помирає, завершуючи свій круг”. (Автор бідкається в іншому фрагменті, що не знає достеменно в якому з цих періодів знаходиться людство. Він мало переймається такими дурницями як щасливе майбутнє чи золоте минуле. Складається враження, що історія мало його хвилює. Його інтелектуальна пристрасть – Природа. І я теж не можу ніяк збагнути: на якій стадії знаходимося ми зараз? Пристрасного умлівання? Чи, можливо, на стадії ембріону?:)).
Про дорослішання: “<…> досягається двома шляхами: перший полягає в тому, щоб зневіритися у своєму свавіллі, віддаючись волі природи, велінням серця, Господу. Інший в тому, щоб отримати значення в історії людства”. (Зараз ми схильні вважати навспак: стати дорослим – це навчитися скеровувати свої сердечні веління, природні інстинкти в необхідне русло,а аж ніяк не віддаватися їм вповні. До речі, перший шлях досягнення зрілості, про який тут мовиться, – явний метастаз романтизму, другий – рецидив Просвітництва).
Про захворювання та безпліддя: “<…> Епідемічні захворювання, очевидно, спричиняються приходом весни. Вони оживають в цей час, неначе тварини…, як і всі інші організми. Зараження слід розглядати як процес одруження, а саме захворювання як дитя цього шлюбу. Деякі подібні шлюби можуть залишатися безплідними. При цьому варто дослідити, як це безпліддя у зв’язку з тим чи іншим захворюванням пов’язано зі звичайним безпліддям чи плодючістю”. (Фрагмент цей містить деякі цікаві здогадки, протоідеї, як люблять говорити історики науки. Дозволю собі лише одне презентистське тлумачення: автор висуває припущення, що репродуктивне здоров’я певним чином залежить й від стану імунної системи організму. Про це науковці почнуть говорити ще через сотню з чимось років.)
“<…> хвора людина, очевидно, і є такою гальванічною батареєю. Хворі – це батарея, що витратила свій потенціал”. (Дуже розповсюджене в ті часи твердження. Такий собі загальник трактатів з медицини, фізіології.)
Про жінок/чоловіків (в тексті дуже багато цікавих розмислів на цю тему):
“<…> У чоловікові панує чотириноге, а в жінці – амфібія”. (О, цей вислів передбачає майже необмежену кількість інтерпретацій. Придумайте/оберіть свою. Можна використовувати одну з них в майбутніх лайках чи, навпаки, в любовному листуванні. Це вже що придумається/обереться.)
“Рослини своїм зовнішнім видом подібні до перевернутої жінки”. (Я все думала, як йому це прийшло в голову. А ж раптом пригадала жіночу моду того часу!)
Про котів і людей: “Весь кошачий рід є родом людським, а людина – це просто найблагородніша кішка, немовби сонце для решти кішок”.
Про комах: “Комахи – це черв’яки нутрощів рослин”.
І на остаток. Рибини Ріттера. Згадки про риб зустрічаються неодноразово в тексті. Ось що автор стверджував про них:
Риби – це морські рослинки, що живуть в поетичній розсіяності.
Ну, їй-бо смаковитий образ. Ця мила дурничка просто таки взяла мене в полон. Все намагаюся їх уявити. Такими, як бачив їх Ріттер. Хочу, аби створіння ці наснилися мені.
(Утім, мені б належало застерегти вас: перед нами не чистий поетичний образ. У ньому є своя наукова/натурфілософська підкладка. Якщо б я її зараз оголила, витягнули на світ божий своїми інтерпретаціями, розвіялося б чарівність образу. А мені цього зовсім не хочеться.)
Несуттєво це зараз.
Риби – це морські рослинки, що живуть в поетичній розсіяності.
А квіти, в такому разі? Вкорінені/полонені сухопутні рибки? (В дитинстві я приблизно так про них і думала.)
Немає коментарів:
Дописати коментар